— Росіянам звично вбивати, вони постійно воюють. Дві чеченські війни, Грузія. А ми — мирні. Будівельник, шофер, фермер. Для нас ця війна стала пеклом, — розповідає 39-річний Федір Німчин із села Степове Чорнобаївського району на Черкащині. Згадує бойові дії на Донбасі 2014-го.
Федір — будівельник. Із дружиною виховують сина 15-річного Іллю і доньку Вікторію, 18 місяців.
— Для мене війна почалася одразу після Майдану, — продовжує. — У лютому 2014 року був у Києві. 17 числа приїхав додому, бо 18 в мене день народження. За кілька днів викликали у військкомат, мобілізували. Направили в Білу Церкву Київської області, сержантом у штурмову роту 72-ї бригади, де я служив 1997-го.
За 10 днів ми поїхали до Маріуполя, охороняли аеропорт. Зайняли старі казарми в селищі Старий Крим. Тільки розташувалися, як з окупованого Криму припливли катери з російськими військовими. Ми шуганули їх з автоматичних гранатометів. Прицільно не били, лякали. У нас був наказ — не провокувати бій. Вони зрозуміли, що десант не висадять, відступили.
У березні 2014 року підрозділ Федора Німчина перекинули в село Гранітне Волноваського району Донецької області.
— 9 травня допомагали "Азову" звільняти Маріуполь, потім — Зайцеве, — каже Федір. — Там знайшли вбитого фермера, якого бойовики не дозволяли хоронити. Вся його вина в тому, що привіз українським солдатам три барани. Після того місцеві боялися щось нам продавати, перед очима зачиняли двері.
У липні 2014-го підрозділ Федора Німчина був між містами Торез і Сніжне.
— Основні сили бригади пішли на Савур-могилу. З цього боку річки Міус залишилися два штурмові взводи, понтонники й розвідники — загалом 132 людини. Мали забрати понтон і йти до наших. Але ми не могли. Сєпари оточили нас із двох боків, а з третього був російський кордон. Стріляли цілодобово. З російського Куйбишевого гатили "Гради", косили наших, як косою. У нас закінчувався боєкомплект, їсти й пити — нічого. До картопляних городів не пролізеш — косить російський снайпер. Уранці збирали росу. З Міусу воду пити неможливо. В ній плавало повно трупів: наших, їхніх. Якось наш останній танк заїхав на понтон. Його невдало виставили. Танк перекинувся й упав у воду. Глибина — 5 метрів, а люк водія заварений. Усі хлопці втопилися. Ми довго чули їхні крики про допомогу.
Мені пощастило з позицією. Від Росії мене захищала гранітна скеля. Снаряди перелітали через неї. А звідси сєпари били з Кожевні (селище в Шахтарському районі донецької області. — ГПУ). Били в недоліт. Боялися, що снаряди попадуть у Росію.
Солдати хотіли вирватись з оточення. Командир батальйону заборонив.
— Сказав, що тоді сєпари зайдуть у тил нашим, — говорить Федір Німчин. — Ми трималися. Найдовший бій тривав 22 години. Я вже не розумів, на якому я світі. Нас крили "Гради", "Піони" (203-міліметрова гармата. — ГПУ). Із 132 наших залишилися восьмеро. Боєкомплект майже закінчився, генератор розбили. Якось уночі ми полізли до них. Захопили зброю, боєкомплект й індика — талісмана сєпарів. Було, що їсти.
Федір Німчин отримав поранення.
— Почало прилітати, а я не встиг вискочити з бліндажа. Ліву ногу посікло осколками, мене побратим витягнув, — Німчин закочує штанину, показує шрами. — Ось тут стирчав найбільший. Я його сам дістав. Два дні глухий був — нічого не чув. Хлопці плескали по плечу й показували, куди стріляти. Підмоги ми так не дочекалися. Комбат казав, що відправляв до нас чотири групи. Жодна не пробилася.
За два дні до збиття боїнга на позицію українців приїхав лідер бойовиків Ігор Гіркін.
— Вийшов із джипа, поряд — бойова машина піхоти. Ідуть у супроводі 20 охоронців. Спочатку наближалися перебіжками. Потім розслабилися. Думали, що вибили всіх нас. Ішли у весь зріст. Ми підпустили їх на 50 метрів, бо боєкомплекту майже не було. Цілилися в Гіркіна. Я його впізнав. Дав кілька черг. Одні охоронці попадали, другі вихопили Гіркіна й потягли у БМП. Потім на тому місці нарахували вісім трупів.
17 липня бойовики збили за Торезом пасажирський "Боїнг 777", що летів із нідерландського Амстердама до малайзійського Куала-Лумпура.
— Ми бачили, що їм приволокли з Росії щось нове. Трал було здалеку чути. Думали, по нас чимось новим стрілятимуть. Але ні — тиша. Коли раптом у небі — спалах. Почали падати куски заліза. Ми думали, сєпари збили наш літак, бо перед цим не одного збили. Але настала тиша. На місце падіння понаїхали повно російських чинів. У нас припинилися обстріли. Наш комбат сказав: "Тікайте, доки є момент". Ми підірвали останніми мінами понтон, сіли у схований у посадці ЗІЛ і погнали. Кинули документи загиблих — своїх і чужих. Кілька разів міняли напрямок. Але росіянам було не до нас — метушилися довкола збитого боїнга. Так ми пробилися до своїх.
Після шпиталю Німчин воював на маріупольському напрямку. Взимку 2015 року захищав Дебальцеве. Вдруге був поранений у плече осколками від протитанкової керованої ракети.
— Ось шрам, — відкочує футболку на правому плечі. — Посічені пальці — то мєлоч, не поранення. Демобілізувався в березні 2015-го.
3 
1
Коментарі