8 травня Україна відзначила День примирення, 9 травня — 72-гу річницю перемоги над нацизмом. Обидва дні були вихідними. В урочистих заходах до цих дат взяли участь близько 50 тис. громадян.
— Перемога над нацизмом була, але за неї довелося заплатити дуже велику ціну, — каже історик Ярослав Грицак, 57 років. — Фронтовики говорили: "За таку перемогу треба судити". На війні загинули понад 41 мільйон громадян СРСР, зокрема 19 мільйонів солдатів та офіцерів. Російський історик Борис Соколов вважає, що дані щодо військових занижені. Їхня кількість сягає 27 мільйонів. Це страшна цифра. Втрати німців були в сім-десять разів менші.
День Перемоги важливий для фронтовиків, які ще залишилися. Їм потрібно дати спокійно дожити з цим правом. Але не забувати ціну перемоги. І не робити героями Сталіна і Жукова. Така кількість жертв — результат їхнього "таланту". Значно важливіше — вшановувати пам'ять загиблих.
Як пояснювали таку кількість жертв у радянські часи?
— Найбільший злочин — радянських солдатів убивали двічі. Вперше — у боях, вдруге — їхню фронтову пам'ять. А вона дуже тяжка. Складається зі смертей, поранень і голоду. Її замінили фальшивими картинками, які бачимо на парадах, у кіно. Поки фронтова правда не вийде наверх, будемо далі жертвами глянцевої історії. Це небезпечно. Нам показують, що війна — це добре. Нічого поганого не трапиться, якщо вона повториться знову. Натомість уся сучасна Європа будувалася за принципом "Ніколи більше".
Радянська політика під час війни була продовженням довоєнних репресій. Гинули найчесніші та найінтелігентніші. Автор фронтових спогадів Микола Нікулін передбачав, що через кілька поколінь домінуватиме інша пам'ять про війну. Ті, що залишаться, будуть розповідати, якими вони були героями. Необхідно зупинити механізм відтворення фальшивої пам'яті.
Що перешкоджає відновити історичну пам'ять про війну?
— Німецькі вояки вели щоденники. Ми можемо побачити, як виглядала війна очима солдатів і офіцерів Вермахту. Однак учасники зі сторони СРСР майже не залишили спогадів. Для них це — глибокі травми. Та й писати тоді було небезпечно.
Є цінні спогади Федора Моргуна — секретаря Полтавського обкому партії. Він назвав їх "сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу". Згадує: як тільки їхнє село визволили від німців, усіх хлопців допризовного віку відправили на фронт. Необучених, без зброї, одягу та їжі. З однією гвинтівкою на двох-трьох осіб. За місяць боїв із 10 дорослих чоловіків залишалось двоє. Людей гнали не в обхід, а просто на кулемети. Прагнули завалити ворога трупами. Іншої тактики командири не знали.
Яким повинен бути День пам'яті та примирення?
— Безперечно, це повинен бути вихідний. Україна була одним із головних полів битви й першою жертвою війни. Квіти до пам'ятників, молитви у церквах, відверті розмови на телебаченні. Це день задуми, хвилин мовчання. Слід говорити про неповторність людського життя і про те, що його забирали для злочинних цілей. Це не повинно повторитись. Необхідно віддати шану загиблим. Адже багато жертв дотепер не поховані. Також шана тим, хто залишився живий. Важливо — відмежовувати енкаведистів і комісарів від учасників війни, які винесли її на своїх плечах.
3 
1
Коментарі