— Конечно, будет третий Майдан. Знаете, кто его сделает? Мы, добровольцы. Мало того, что государство ничем не помогает. Так они еще у нас по 30 гривен высчитывали за сухпайки. Это тушенка какая-то, конфеты. Поэтому мы теперь питаемся за свой счет, волонтеры очень помагают, — говорить один із бійців добровольчого батальйону "Січ" у Слов'янську на Донеччині. Ще з трьома бійцями патрулює місто. Приїхали два тижні тому.
— Скучно здесь. Надоело уже ходить по паркам и фотографироваться с девушками. Хотим куда-то поближе к пацанам на передовой.
"Січовики" живуть у гуртожитку коледжу авіаційного університету. Потрапляємо туди о дев'ятій вечора, коли повертається з патрулювання знайомий киянин 35-річний Владислав. До війни він працював економістом, три роки вивчав економіку в Лондоні.
Одна стіна на першому поверсі заліплена малюнками, які діти надсилають солдатам у зону АТО. Майже на кожному зображено український прапор і надписи "повертайтесь живими", "слава Україні", "мир". Сходами піднімаємося на третій поверх. Вікна закладені мішками з піском. На кожному поверсі — черговий. На третьому поверсі на столі в постового лежать п'ять підручників з української літератури.
— Доганяємо шкільну програму, — жартує солдат із рацією, який сидить за дерев'яним столом.
Праворуч поста розмістилася пральня. Окрім трьох умивальників, є автоматична пральна машина. По кімнаті сушаться шкарпетки, футболки й військова форма.
Владислав веде у свою кімнату. Там чотири залізні ліжка, на кожному лежить заряджений автомат і бронежилет. Каже, що сусіди по кімнаті вечеряють. Сьогодні приготували овочевий суп і гречку з тушеним м'ясом. На тумбочках біля ліжок — креми, засоби для гоління, зубна паста. Підвіконня заставлене закрутками, консервами, пляшками з водою, печивом. У Владислава біля ліжка на тумбочці лежить англомовна книжка американського політолога Самуеля Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій".
За годину у хлопців відбій, підйом о сьомій ранку. В зоні АТО отримують зарплату — 8 тис. грн.
— Хлопці з інших батальйонів розказують, що за добровольців бойовики дають по 5 тисяч євро. То ми вже жартуємо — кого би продати, — сміється боєць, який зайшов до Владислава у кімнату. — Особливо цінують Правий сектор. Тут місцеві іноді зиркають косо, як щось не подобається. Дівчата знайомитись підходять, телефони лишають. Уже півмобільника всяких Лєн і Кать.
Хвилин за 20 приходить заступник командира батальйону. Представляється Михайлом. Він під 2 метри зростом, широкоплечий.
— Тут нам нормально. Головне — є дах над головою, — каже про гуртожиток. — Єдине, на що скаржимося, що ворог у державі, а чіткого політичного рішення нема. Якась п'ята колона намагається вбити людям в голову, що наша армія слабша за російську. Неправда. Наші хлопці танки в них забирають. Рахують кількість пострілів під час бою, потім заходять ззаду і забирають танк. Думаю, війна триватиме ще рік-півтора. Обидві сторони зараз чекають виборів. У Слов'янську на вулицях більш-менш спокійно. Увечері так само, як у Києві на Троєщині. Місцеві міліціонери кажуть, що є пограбування, крадіжки. Сєпари поховалися. Є ще арсенали зі зброєю по місту. Шукаємо.
Михайло вибачається, каже, що поспішає на зустріч із командиром. Наступного дня "Січ" має важливу спецоперацію. Яку — не каже. Приставляє до нас двох озброєних бійців, щоб провели до готелю. До нього півкілометра. Хлопці проводять до виходу. Переконуємо їх, що дійдемо самі. Вулиця освітлена.
— Якщо що — кричіть, — кажуть.
— Навряд чи встигнемо, — жартуємо.
Бійці на прощання тиснуть руки й обнімають.
3 
1
Коментарі