"Із войовничим видом виступили юнаки і сіли в поїзд, — описує виїзд студентського куреня з Києва у січні 1918-го сотник армії Української Народної Республіки Борис Монкевич. — Мов передчуваючи свою загибель, козаки підняли веселий гамір. Українська пісня лунала серед вагонів. Цілу ніч їхали ешелони й тільки о четвертій ранку приїхали на станцію Крути".
Станція — за 130 км від Києва. Студенти вливаються в ряди юнкерів та вільного козацтва. Командувач — сотник 27-річний Аверкій Гончаренко — залишає в резерві вояків, яким не виповнилося 17 років. Із ними ті, хто не вміє стріляти.
29 січня о 9:00 почався бій. Він тривав 6 год. між майже 5-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків, що загалом нараховував понад 500 вояків. У юнкерів та студентів закінчувалися патрони. По них відправили потяг до Києва. Більшовики почали наступати, щоб оточити.
"Стан був розпачливий. Командування юнаків передало по лаві наказ відступати. Але десь переплутали, і студентська сотня почула, що треба наступати", — пише у спогадах студент гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства тоді 18-річний Ігор Лоський.
Відступ був дещо розладнаний. У темряві один студентський взвод — 27 осіб, заблукав і вийшов на вогні вже зайнятої військами Муравйова станції Крути. Розлючені втратами — до 300 чоловік — червоноармійці знущалися з полонених, кололи багнетами, а потім розстріляли біля станційної водокачки.
Тіла страчених в одній могилі поховав місцевий священик та селяни на кладовищі села Печі — тепер Борзнянський район на Чернігівщині.
Двох старшин замучили червоногвардійці та матроси, їхні понівечені тіла викинули на залізничному перегоні в районі Ніжина.
8 
35413
Коментарі