На 24-му році незалежності Україна змушена відстоювати її ціною тисяч людських життів та величезних матеріальних втрат. Путін і Росія відкрито намагаються зруйнувати нашу державність і не допустити інтеграції з Європою.
Однак теперішні смертельні загрози спричинено не лише невиліковними імперськими амбіціями Кремля. І не лише правлінням його агента Януковича, що завершилося Майданом і російською агресією. Дипломатичні провали й відсутність проєвропейських внутрішніх перетворень, які відірвали би та віддалили Україну від Росії, — це те, що всі 24 роки зберігало Кремлю великі шанси на повернення Києва за імперські ґрати.
Усі попередні керівники України і так звані політичні еліти винні в тому, що чергову спробу піти від Росії до цивілізованого світу українці змушені скроплювати великою кров'ю і стражданнями. Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко й інші — це й через них тепер гинуть люди, а над Україною висить небезпека ще більшої війни.
У грудні 1994 року тодішній президент Леонід Кучма підписав Будапештський меморандум. Ним завершено кількарічне примушування Києва до відмови від ядерної зброї. Абсурдно, але тепер Кучма від імені України веде переговори в Мінську із сепаратистами в рамках процесу, що так само загрожує державності. Мінські домовленості — це ще один дипломатичний провал із можливими важкими наслідками. Не менш небезпечний за будапештський папірець, що позбавив Україну надійного захисту й не дав нічого навзамін.
Звичайно, уникнути нинішньої війни можна було б і без ядерної зброї. Але для цього Україна мала швидко й докорінно змінитися, стати демократичною, із сучасною економікою, провести реформи. Покращити життя людей до такого рівня, коли будь-яка інтеграція з Росією виглядала б загрозою їхнім правам і добробуту. Це позбавило б Москву всіх інструментів повернення України під свій вплив чи утримання поблизу себе, які вона використовувала до 2014 року.
Та й спротив Росії європейському шляху України не завжди був такий, як тепер. Тривале вікно можливостей Київ мав під час правління Бориса Єльцина з 1991-го по 1999 рік — великого, за російськими мірками, демократа. Але той шанс змарнували спочатку Кравчук, а після нього — Кучма.
Чергова можливість піти від "русского мира" без крові з'явилася 2005 року, після помаранчевої революції. Путін перебував у нокдауні, його прислужники в Україні — в паніці. Про будь-яке збройне втручання в українські справи не могло бути й мови. Ту можливість втратили вже Ющенко, Тимошенко та їхні "любі друзі". Внутрішні чвари й черговий саботаж проєвропейських реформ вистелили червону доріжку для Януковича, прибрати якого українці змогли лише через виснажливу й жертовну Революцію гідності.
Нинішня влада діє за усталеними протягом двадцятиріччя лекалами попередників. Як і на початку 1990-х, рішення ухвалюють поза Україною, в інтересах насамперед інших країн. Тоді в Москві та Вашингтоні, нині ще й у Берліні та Парижі. Зараз змушують українську владу йти на поступки сепаратистам і Росії, повісити собі на ноги важку гирю окупованих територій. Петро Порошенко прогинається, демонструючи традиційну нездатність захистити український інтерес на міжнародному рівні. Всередині країни "еліта" так само шалено опирається реформам й ослаблює її корупцією.
Агресія Путіна, бездумний егоїстичний тиск Заходу задля ефемерного закінчення війни за рахунок українців та неефективна й ненажерлива вітчизняна "еліта" — разом вони створюють для України найбільшу за часи незалежності загрозу. Нинішня біда є проявом ризиків, закладених на початку 1990-х і не ліквідованих протягом наступних 20 років. Порошенко та довкола нього мали б розуміти, що відповіддю на це не може бути творення нових ризиків і мін уповільненої дії. Бо вони вибухнуть дуже скоро. Чергових двох десятиліть повільного нищення держави не буде. Незалежність на кону вже тепер.
3 
1
Коментарі
6