У кабінеті головного диригента "Донбас Опери" Василя Василенка, 57 років, під вікном стоїть фортепіано, скрізь розкладені партитури. Навпроти стіл, є шафа зі скляними дверцятами, крізь які видно збірники нот різними мовами.
Українською в Донецьку розмовляєте чи російською?
— Бувають моменти, що я говорю російською. Але тут немає мовного бар'єра. У театрі багато хто розмовляє українською. Особливо після того, як ми 2005-го ставили "Богдана Хмельницького". Сценографи-постановники і художник із костюмів приїхали зі Львова. Постановник танців і боїв — із Кіровограда. Залучили ансамбль "Донбас", який має в репертуарі переважно українські танці. Партію Богдана Хмельницького виконав Стефан П'ятничко із "Вашингтон опера". Тож на донецькій сцені, на Сході, зібралася потужна команда з усієї України. Переробили фінал так, аби показати Хмельницького як державотворця, що об'єднав Лівобережжя і Правобережжя в одну Україну. Коли хор, солісти заспівали українською, виявилося, що бар'єра немає ні в кого. У всіх на рівні генетичної пам'яті почало проростати відчуття рідного мелосу, своєї пісні. І театр заговорив українською мовою. Навіть ті, хто ніколи цього не робив. Політики ходять з прапорами, виголошують промови — а ми лиш поставили одну оперу. І вона перевернула світогляд наших людей! Доти всі написи в театрі — на кабінетах, гримувальних — були російською. Тоді вирішили терміново поміняти таблички. Уся реклама про театр відтоді теж пішла українською.
А як у місті сприймають вашу українську?
— Зараз немає такого, щоб на це реагували негативно. Коли заходжу в магазин і заговорюю українською — продавець каже одне, друге слово російською, а потім раз — і автоматично переходить на українську. Дехто ніби очікує цього. Спрацьовує генокод. У селах Донеччини, Луганщини балакають українською. Ми з гастрольними концертами були по всьому Донбасі. Від'їдьте на 4–5 кілометрів від Донецька, і почуєте рідну мову.
Ви народилися на Київщині, навчалися у Львові, керували одеським театром, тепер — донецьким. Як це позначилося на вашій мові?
— Чим більше вона має діалектів, тим багатша. Багато кого питав — що таке "рептух"? Ніхто не знає. А мені це слово з дитинства звучить. Це велика торба, широка, але неглибока. Її вішають на дишло між двох коней. Туди насипають їм сіно, буряки або полову. Це слово з Київщини, більше я ніде його не чув. Коли жив у Львові, уподобав тамтешні слівця. Наприклад: цизорик — ножик, мешти — туфлі, маринарка — піджак, коц — ковдра. Можу вживати їх у Львові, а тут мене не зрозуміють. У нас кажуть одіяло, у мене навіть є вірш із такою назвою. Він про чоловіка, що пішов від дружини, з якою прожив 10 років, до свого першого кохання. Коли збирався, вона дала йому із собою одіяло. Укривався ним і згадував усе хороше, що в них було. Зрештою не витримав і повернувся. Мені мама розповіла цю історію. Тут не скажеш ні коц, ні ковдра, а саме одіяло.
Це правда, що співакам легше даються іноземні мови?
— Людина з добрим слухом ловить мелодику. Слух одразу закодовує у свою систему координат окремі мовні блоки. Іншим треба розкладати математично, заучувати. А ті, хто підготований музично, опановують це швидше. У нашому театрі всі опери виконують мовою оригіналу — італійською, російською, українською, німецькою. Зі співаками займаються вчителі. Для "Летючого Голландця", нашої найновішої постановки, — з "Ґете-інституту".
Мова пов'язана з характером нації. Один росіянин, що приїжджав до нас на гастролі, казав мені: "У вас інтонація дуже пластична, від нижнього регістру до найвищого, аж писклявого. У російській поміркованіша амплітуда". В української вона синусоїдальна. Це свідчить, що ми південніша нація — темпераментніша, динамічніша, емоційніша. Так само — італійці. Вони запальні, раніше дозрівають. Недарма кажуть, що українська й італійська мови — найспівочіші.
2 
1
Коментарі