Найстарший житель села Нестерівці Дунаєвецького району на Хмельниччині зник уранці 15 січня. Сусідка Людмила Піщинюк, 40 років, принесла чоловіку молока. Але 90-річного Петра Колісника не було вдома. Місяць тому він уже зникав. Тоді рідні відшукали його в лісі через добу. Сусідка зателефонувала доньці Петра Михайловича.
— Батько живе сам, — каже Ольга Кичак, 60 років, донька Колісника. — Із Дунаєвець до села кілометрів п"ятнадцять. Їжджу до нього через кожні два дня. Помила, перевдягнула, нагодувала, перестелила ліжко. Увечері поїхала додому. Напередодні він ще мене провів. Спитав: "Ти коли будеш?" А рано телефонує сусідка і каже: "Дід пропав".
Рідні намагалися відшукати Петра Михайловича.
— Думаю, що дід вийшов із дому десь під ранок, — розповідає його онук 34-річний Олександр Кичак. — А може, ще й з ночі блукав. Ранком випав сніг. Сліди засипало. Ми його шукали четверо суток. На п"яті викликали оперативників.
Разом із працівниками райвідділу міліції приїхали кінологи з Хмельницького.
— Дід — старий партизан. Якби не собака, ми його не знайшли б, — каже Олександр Кичак. — Ще одну ніч у лісі не витримав би.
Петра Колісника відшукала 4-річна вівчарка Багіра.
— Ми виїхали на пошуки в дев"ять ранку, — розповідає молодший інспектор Хмельницького кінологічного центру 26-річний Максим Ченаш. — Години через дві знайшли дідову колошу. Навколо неї напівзасипані сліди. Він до тієї колоші разів п"ять повертався. Блукав. Багіра взяла слід. І хвилин за 40 ми його відшукали.
Петро Колісник лежав у полі неподалік сусіднього села Степок, кілометрів за п"ять від свого помешкання.
— Дід був в одному светрі, — згадує Максим Ченаш. — Щось бурмотів. Двоє хлопців із райвідділу пішли по носилки, а ми розпалили вогонь. Давай діда розтирати. Оперативники десь із кладовища принесли драбину. Ту, що ями копають.
Якби не собака, ми його не знайшли б
До найближчої дороги несли Петра Михайловича на імпровізованих ношах 1,5 км.
— Хлопці втомилися, поставили драбину та й відпочивають, — каже Максим Ченаш. — Якраз спинилися біля воріт кладовища. А дід прийшов до тями і кричить: "Не треба!". Я до нього: "Спокойно, дєд, ми тебе не закопувати, а спасать несемо".
Із загальним переохолодженням Петра Колісника привезли в Дунаєвецьку районну лікарню.
— Він у сорочці народився, — розповідає лікар-хірург Віктор Федоришин, 39 років. — Шкіра була синюшного кольору. На ній виступили міхурі. Були відморожені пальці правої руки. Пацієнт три дні пролежав у реанімації. А вже 22 січня його виписали.
Петро Колісник каже: пішов до лісу, щоб подивитися, чи є там дикі кози. І заблукав.
— Помню, було холодно, — пригадує Петро Михайлович. — Хотілося їсти. Потом згубив колошу. Сильно в пальці замерз. Снігу в лісі було небагато, десь по щиколотки. Я його розгребу, нагорну листя, а зверху накриюся курткою. Так і спав. Рідні вважають, що вижити Петрові Михайловичу допомогла школа Другої світової війни.
Петрові Коліснику 23 жовтня 2008-го виповнилося 90 років. У перші дні війни він потрапив на фронт. Дійшов до Берліна. Був особистим зв"язківцем маршала Георгія Жукова.
Має приблизно 40 нагород, є орден Слави та "За мужність".
— Після воєнного госпіталю батько жодного разу не був у лікарні, — каже Ольга Кичак. — Не випив жодної таблетки. Він хоче жити сам. Але вже не той вік. Більше ми його самого не залишимо.
3 
1
Коментарі