— Того вечора ми якраз дивилися фільм про Єльцина. Панас устав, підійшов до бабуні, погладив її по голові, притулив до себе, поцілував у чоло й вийшов з кімнати. Хвилин через 20 знайшла його мертвим на підлозі в коридорі, — розповідає 66-річна Дарина Заливаха.
Учора в Івано-Франківську, на цвинтарі в Дем"яновому лазі, поховали її 82-річного чоловіка художника, колишнього політв"язня Опанаса Заливаху. Проводи робили в будинку "Просвіти". Грав міський камерний оркестр. "Пластуни" поставили почесну варту. Згодом їх змінили курсанти військового коледжу. Попрощатися прийшло близько 500 людей.
— Сверстюк приїхав, — хвилею покотився шепіт.
Спираючись на паличку, йде сивий чоловік в окулярах. Згодом столичний публіцист і дисидент скаже, що друзів запевнив: Заливаха помер від сорому. Мовляв, художник наслухався виступів з Верховної Ради.
На здоров"я Опанас Іванович скаржитися не любив. Хоча медики виявили в нього пухлину, аритмію і проблеми з тиском. Він втікав з лікарень і стверджував, що здоровий.
— Але на Великдень вийшов до столу у своїй вишиванці і сказав, що снідати не буде, бо хворий. Я вперше від нього почула ці слова, — розповідає дружина.
Сім"я мешкає у невеликій кам"яниці неподалік центру міста. У середу до подвір"я веде 80-річний художник Олександр Коровай. Перед високою хвірткою міряє кроками стежку старший син Заливахи 36-річний Ярослав. Сині очі наповнені слізьми. Чоловіки міцно обнімаються. На сходах лежить дворняжка Бета. Людей не чіпає — сумує за господарем.
Усі стіни будинку завішані роботами художника. Труна стоїть у невеличкій кімнаті. Заливаха в чорному костюмі лежить серед великих жовтих соняхів.
— Тато багато читав. Тому в останні тижні, коли вже не бачив рядків у газеті, дуже страждав, — каже Ярослав.
Народився Опанас Іванович на Харкiвщинi. Вчився у Ленінградському інституті живопису ім. Рєпіна. 1957 року приїхав на практику до Косова на Івано-Франківщині. Через чотири роки оселився в Україні.
У середині 1960-х Заливаху звинуватили в антирадянськiй пропагандi й агiтацiї і засудили на п"ять рокiв таборiв суворого режиму. Термін відбував у Мордовії. Працював там кочегаром та вантажником.
— Часом кидав ту роботу й ховався в траві, тільки сива голова стирчала, як кульбаба. Малювати йому не давати, то він вирізав маленькі ліногравюри — екслібриси — і мундштуки робив. Дарував їх усім друзям, — згадує письменник Анатолій Шевчук, який чотири роки сидів у таборі разом із Заливахою.
Шевчук каже, що до художника приходила дівчина — Тетяна. Говорили через паркан. Кохала його дуже, але він не захотів побратися, бо Тетяна була з Росії.
Коли вийшов з табору, одружився з Дариною, племінницею Степана Бандери. Вони виховали сина Ярослава та доньку Ярину, якій зараз 33 роки.
Дружина згадує, що намагалася ледь не з-під рук забрати у чоловіка малюнки й вішала їх на стіну вдома. Бо він усе роздавав.
— Бідував Опанас усе життя. Він із тих художників, що не вміли заробляти на "халтурі". Просити й позичати він не любив. То ми з нині покійним художником Михайлом Фігалем якось навіть купили в нього роботи, щоб мав на шматок хліба, — витягає з кишені таблетку від серця Олександр Коровай.
Скільки робіт створив Заливаха, ніхто не знає. Лише 2003 року він видав свій перший альбом.
Удома художник тримав іконостас загиблих товаришів: Івана Світличного, В"ячеслава Чорновола, Алли Горської. Хотів відкрити свій музей. 1995-го Заливаху нагородили Шевченківською премією.
7 
1
Коментарі