— Коли підірвали термінал, хлопців привалило перекриттям. Вони кричали про допомогу. До ранку продержалися. Ті, хто мав гранати — підірвали себе, — розповідає 30-річний Анатолій Ткачук. Служить у першому танковому батальйоні 93-ї бригади. Його поранили 19 січня поблизу Донецького аеропорту. Лікується у Вінницькому госпіталі.
Анатолій із села Голдашівка Бершадського району Вінниччини. До війни працював трактористом. Має синів — 4-річний Артем і Єгор, 1,5 року. На Донбас поїхав воювати на початку вересня. Був в Ізюмі, Волновасі, Тоненькому. В останньому бою в селищі Спартак, неподалік Донецького аеропорту, отримав поранення.
— Хлопці гинуть, а генерали сидять у штабі й отримують медалі, — говорить кіборг. — Перший місяць, як мене призвали, був більш-менш спокійним. Танкістів мало, нас часто шарпали. Та все одно була можливість умитися, поїсти й відпочити годину-дві в бункері чи окопі. Волонтери підвозили харчі регулярно. До нас не їхали, лишали на безпечних блок-постах. Ми розвозили. Хоч связь паршива, міг раз на день подзвонити додому. Мій послєдній штурм був у Спартаку. Ми вийшли на чотирьох танках. Ззаду мала прикривати 25-та бригада. Виїхали на точку і виявилося, прикриття немає. Бо наше доблєсне керівництво відізвало його. Попереду — зелені танчики, не встигаєш рахувати. В ітоге розбили нас. Мене зелений наздогнав на розвилці біля аеродрому. Ззаду підбив. Один екіпаж забрали в полон. Хлопцям по 23 роки. Командира Дімку Костецького Захарченко по телебаченню показував. З головою перебинтованою, весь синій. З ним — Богдан і Ваня. Видно, знущалися. Ще одного хлопця шукаємо. Точно не знаю, що з ним. Бачив, як він помирав. А я не міг забрати, бо стрільба звідусіль. Одним танком, який лишився на ходу, вивозили поранених. Хто міг іти — добирався пішки. Зі своїм екіпажем ішов близько 5 кілометрів. Запрашували допомогу від нашого руководства і не дождалися. Зверталися до старшого з позивним 91, ніхто не відповідав або сміялися в рацію. Може, то нашу хвилю перехоплювали сєпари. Я біг і молився, щоб дітей своїх побачити. Міни летіли, "Гради". Доводилося ховатися в якихось руїнах. Так отримав травму — від вибуху на нас посипався двоповерховий будинок.
Солдату постійно телефонують. Відповідає тільки друзям, які залишилися на Донбасі.
— Досвідчені десантники кажуть: такої м'ясорубки ще не було. Бійці виходять на штурм і трусяться. Виїжджають старі або недороблені БТРи, БМП, танки. В розгарі бою можуть заглохнути. Багато з наших визивали підмогу, а її немає. Так було в Іловайську, на 32-му блок-посту. Передаємо пламенні привіти президенту за отакі обіди. Хай позвільняє тих генералів, які давно забули, що таке стратегія. Є нормальні офіцери. Виходять на поле бою, витягують контужених та поранених. А є такі, що тільки в бліндажах сидять.
Кіборг замовкає, відводить погляд. Пояснює, що кожного разу згадує, як уперше потрапив під обстріл.
— Це була перша ніч у Тоненькому. Близько другої ночі вдарили прицільно по наших позиціях. Два снаряди впали майже на голови. Нас оглушило та викинуло з будиночка. Пам'ятаю іскри в очах та запах розірваного металу. Товариш мій і досі в київському госпіталі з тріщиною у хребті.
Після лікування Анатолій Ткачук матиме невелику відпустку. Треба відновити документи, що втратив у бою.
2 
1
Коментарі
1