"Оця купа цегли — все, що з дідом зібрали за життя"

 

— Усе побите. Ось що зробила війна, — каже 70-річна Людмила Куделя з Авдіївки Донецької області. — Ждем лучших врємьон. Кагда воно буде і чи буде? Я вже город обробила. Тільки трошки не убрала — стріляти почали.

Її обійстя розташоване на околиці міста. Зелені ворота побиті, мов решето. Замість вікон — целофанова плівка. На місці дому — руїни. На городі видніються засипані ями від снарядів. За 150 м — позиції нашої армії, за 1,5 км — бойовики.

Людмила Василівна низенька, усміхнена. Просить називати її бабою Людою. Радіє з подарунків, які привезли волонтери — хліб, макарони, мюслі, крупи, солодощі.

Веде на город. Там ростуть великі, на два кулаки, стиглі помідори. Поряд — маленькі кавуни.

— Позасипала, як могла, бо так город не посадиш, — каже про ями від снарядів. — Вирвіть помідорів. Беріть, кушайте на здоров'я. Я землю люблю. Стать отак до схід сонця, утрєчком рано. Поробить трошки. Сонечко підніметься — отдохнуть.

До Людмили Куделі нас привіз офіцер запасу 48-річний В'ячеслав Раєвський. До січня командував цивільно-військовим співробітництвом по фронту — відділенням української армії, яке допомагає жителям прифронтової зони.

— Де ваш чоловік? — запитує В'ячеслав.

— Їсть Вітя. Вдома. Не убраний. Не будемо до нього йти, — каже жінка.

У шлюбі вони 49 років.

— Діду ногу одорвало в серпні 2014-го, коли на подвір'я влетів "Град", — продовжує. — Мені тоді в голову теж попало. Лежу і думаю: "Як там він?" Хочу повзти — не можу. Потім глядь — він розірваний лежить: лице, оце все, живіт, нога, крові багато. Я на допомогу кличу. Якийсь хлопець перетягнув йому ногу. Військові забрали в лікарню. Помогли ліками. Врача ше після того привозили.

З того часу Віктор пересувається в інвалідному візку.

Людмила Куделя переїхала до Авдіївки з села на Дніпропетровщині 1969 року. Тут вийшла заміж. Працювала на залізниці, на складі, оброб­ляла город. Дім збудували.

— Оця купа цегли — все, що з дідом зібрали за життя, — каже з гіркотою, коли повертаємося на подвір'я. — Скільки праці вложено, здоров'я. Останні півроку чуть тише. А ­2017-го прилетіло. Хата загорілася. 2 години пожежники не їхали, бо стріляють. А потім уже нічого було гасити. Я кричала, благала — поможіть! Діда тягала з коляскою з дому в підвал. Осколки літали, всьо чорне від диму. На мирне насєлєнія — вот так. Что ми ім поганого зробили? Хто знав, що нам буде таке на старість. І холодильник був, і газова плита, і диван, і кровать — усе погоріло.

— Ще стріляют деколи, але не так, як раньше, — продовжує Людмила Василівна. — Отогналі їх трошки. Может, буде когда-то єщьо мир на землє. Может, будем щасліво жить. Не ми, так внукі. Один син живе тут, в Авдіївці, другий — в Уманському (село за 17 км від Авдіївки. — ГПУ). Работают, але їм тоже тяжко.

— Тут постійно стріляють, — долучається до розмови В'ячеслав Раєвський. — Але не так, як торік чи 2014-го, коли все раз за разом горіло. Ану, бабцю, показуйте ту вашу чудову колекцію?

Раєвський сам набирає жменю зі згорнутих у кутку подвір'я осколків. Бере шматок металу завбільшки з півдолоні. Дає спробувати, які гострі. Як ніж для метання, кидає в балку, що підпирає ворота. Залізо втикається в дерево.

— А уявіть, якщо в людину, — тримає уламки на долоні. — Цей от від "Граду", цей — від 120-ї міни. А це просто гільза.

— Спасіба рєбятам, — жінка киває на В'ячеслава. — І крупи, і дров привезуть, і вірьовочку натянут. Дбають про нас. Я тут сама. Сусіди поїхали. Городи їх поросли. Я не хочу їхать. Чьо от сєбя поїду? Куда? Аби Бог дав ще трохи здоров'я. Помогли б на зиму стьоклами вікна затулить, то було б добре. Бо шо та клійонка — вітри підуть, дожді, як тоді?

— Вояки не можуть замінити органи державної влади, — каже В'ячеслав. — Ми попривозили поліетилен і попритикали, щоб не дуло. Але на всі будинки вікна знайти — складно.

У дорогу баба Люда дає два грона чорного винограду. Просить приїжджати частіше.

Їдемо на околицю міста. До багатоповерхівок, розстріляних російською артилерією.

На одній із них мурал на чотири поверхи. Зображена літня жінка. Його намалював 2016-го австралійський художник Гвідо Ван Хелтен. Образ шукав по фото видатних людей Авдіївки, які надала міська влада. Обрав вчительку української мови Марину Марченко, бо "побачив у її рисах безмежний смуток і горе війни".

Марина Марченко мешкає у п'ятиповерхівці на вул. Молодіжній. Їй 74 роки. Із них учителювала 54. Виходить із будинку у квітчастій блузі на короткий рукав і кремовій спідниці. Веде до місця, неподалік якого в листопаді 2014 року поранили її чоловіка.

— Він пішов по воду, бо в нас регулярно зникає, — каже Марина Григорівна. — Тут водонасосна станція. Інші люди теж набирали вранці. Я була в школі. Раптом обстріл. Поблизу станції 12 снарядів упали у натовп. Загинули 15 людей — руки-ноги повідривало. Місиво. Він серед них лежить. До мене підбігає учень: "Ваш чоловік живий!" Він — важкий, я не підніму. Внук тільки підніс — знову два снаряда. Обох ледь не вбило.

— Лікар один остався, а поранених — ціла лікарня, — додає Марина Марченко. — Найняли машину й під обстрілами виїхали з Авдіївки. Повезли чоловіка до Дніпра напівживого. Лікуємо четвертий рік. Купу грошей витратили. А він так і не ходить — тільки на милицях.

На узбіччі біля дев'ятиповерхівки з муралом табличка "Обережно — міни!"

— Мені тут ледь на 101 рік, — ображається, що художник намалював її старшою, ніж виглядає насправді. — Казав, що треба на це дивитися здалеку. Вже фарба поблікла, облущилася. Два роки тому було гарніше.

— У той дім постійно попадають. Тут такі обстріли були, що вікна в усіх будинках вилітали, — продовжує Марина Григорівна. — Ми ховалися по підвалах. У квартиру, яку купили для внука, влетів снаряд. Ремонту не підлягає. У половини людей у місті психічні розлади. А як? Цілу ніч стріляють, а вони в підвалі. По сусідству підвал завалило — понад десять трупів. Самі страшні роки — 2014–2017-ті. Зараз менше обстрілів. Уже не валять із важкого озброєння. Але на "промзоні" (частина Авдіївки. — ГПУ) далі чути бої.

У кафе "Киев" в центрі сідаємо пообідати. Офіціантка 45-річна Світлана переходить із нами на українську.

— Та помаленьку життя ніби налажується, люди вертаються, — каже. — Напевно, вже не буде тут так, як до війни. Та головне, щоби не стріляли. А решта якось наладиться. У нас народ роботящий.

За картоплю по-селянськи, котлету по-донбаськи, борщ і сік платимо 110 грн.

Поблизу кафе чіпляється безхатько в шортах і шубі на голе тіло. Від нього тхне алкоголем. Просить сигарету. На відповідь, що немає, кричить:

— Фашист, фашист! Зік-хай! — пробує показати праву руку вгору, але не надто виходить.

Із столика в сусідньому кафе, де компанія п'є пиво, його кличе хлопець. Просить не ганьбити ­місто.

У магазині поряд купую шоколадку й воду. Продавщиця 35-річна Ірина питає, чи не знаємо, чому немає інтернету від "Київстар".

— Через день той інтернет є, — каже. — Термінал не працює. Людей не можу обслужити. Вже п'ятеро солдатиків за останні півгодини підходили, не могли купити.

Показую, що в мене Life. Інтернет працює. Раджу змінити оператора.

Вдень на вулицях у центрі людно. Їздять військові. Місцеві — авто чи велосипедами. Із сутінками місто порожніє.

Авдіївський коксохімічний завод викидає в небо з гуркотом пару і язики вогню. У місті стає тихо й темно. Лише над "промзоною", якщо прислухатися, чути бої.

З Авдіївки виїхали 12 тисяч жителів

До війни у місті Авдіївка проживали 35 тис. людей. Станом на вересень 2018-го залишилися майже 23 тис. Це найближче місто до окупованого Донецька, яке перебуває під контролем України. Позиції розташовані за кілометр від житлових будинків.

У 2014—2017 роках на околиці точилися бої. Загинули приблизно 100 городян. Знищені 210 житлових будівель.

— Українська сторона планує до 30 жовтня відновити 210 будинків в Авдіївці. Але за умови, що збройні формування РФ дотримуватимуться режиму тиші, — говорить капітан Вікторія Данильчук зі штабу Операції об'єднаних сил.

Протягом чотирьох років війни продовжує працювати найбільше підприємство міста — Авдіївський коксохімічний завод. Випускає кокс, сірчану кислоту та мінеральні добрива.

×