19 червня донеччанин Іван Приходько, 47 років, чергує в міській котельні №7. Він — слюсар. Поруч сидить його друг, водій вантажівки Віктор Неклюєв, 44 роки. Обидва одружені. В Івана один син, у Віктора — два.
Кияни 30-річна Марина та 45-річний Олег Кравчуки — бізнесмени. Живуть у приватному одноповерховому будинку на столичному Виноградарі. Виховують 4-річного Кирила. Із ними живуть сини чоловіка від першого шлюбу 24-річний Олег із дружиною Наталею та 22-річний Євген. Меншого вдома немає, пішов на побачення.
Львів'янин Богдан Киричук, 65 років, працює електриком на приватному підприємстві. Живе у трикімнатній квартирі неподалік Приміського вокзалу з дружиною та сім'єю доньки Олени, 36 років. Вона вчителька української мови та літератури. Зять Руслан, 37 років, — далекобійник, у рейсі. Мають двох дітей — 7-річну Ірину та 1-річного Захара.
21.30.
Донецьк. У кімнаті для персоналу котельні на полиці вмонтований у стіну старий телевізор "Електрон", поряд невеликий стіл і старий диван. Одна ніжка в нього зламана, замість неї підставлені книги. На стіні вішалка для одягу та засмальцьований план евакуації. Пахне сирістю, температура близько +25°С. Чоловіки приносять два стільці з котельні.
— Я здесь дежурю целую ночь. Друг пришел поддержать меня и сборную. Щас посмотрим на очень хорошую игру. А пока за победу выпьем, — Іван у спецівці, зеленій куртці та штанях, зі срібним ланцюжком на шиї викладає з пакета канапку з хліба, масла та ковбаси. Два помідори і огірок. Із півлітрової пляшки розливає горілку "Хлібний дар" у кружки для чаю.
Київ. Кравчуки вмикають на телеканалі "Україна" великий плазмовий телевізор у вітальні. Марина вдягає на голову український вінок із кольоровими стрічками. Невістка собі — рожеву стрічку з квітами.
— Как сама себе не сделаешь праздника — никто тебе не сделает, — сміється господиня. — Девочки, чтобы сохранить семью, надо поддерживать игрушки мужа.
Жінки несуть на таці з кухні сік, пиво, чіпси, тараню, смажені кабачкові млинці та суші. Ставлять на журнальний столик поряд із білим шкіряним диваном посеред кімнати.
Олег Кравчук несе з кухні на ґанок повну миску фаршу. Ліпить із нього люля-кебаб (кавказькі довгі котлети. — "ГПУ"), обвалює в кунжуті й смажить на мангалі.
— Вітаю тебе, футбольна Україно, на Донбас Арені, — чути голос коментатора.
— Кирюша, зови отца, — просить Марина. Хлопець біжить на ганок, повертається з батьком.
Львів. Богдан Киричук приходить додому о 21.30. Тримає целофановий пакет із шістьма пляшками пива "Чернігівське".
— Що там на роботі? — з кухні гукає дружина Катерина Петрівна, 68 років. Смажить картоплю, нарізує салат зі свіжих огірків.
— Усе нормально. Бач, живий, струмом не вбило, — жартує. Іде мити руки.
Дзвонять у двері. Біжить відчиняти Ірина. У коридорі роззувається сусід знизу 70-річний Іван Максимів:
— Я на п'ять секунд. Футбол буду вдома дивитися. У мене телек вже добре показує. Син сателітку поставив, — каже.
Богдан Киричук вмикає телевізор.
О 21. 45 звучить гімн України.
Донецьк. Чоловіки обговорюють, хто з футболістів співає гімн, а хто — ні.
Київ. Кравчуки виструнчуються перед плазмою. Кирило підспівує. Аплодують і розсідаються на дивані.
— Полный стадион. С такой поддержкой должны победить, — господар знімає футболку. — Жарко.
Львів. Богдан Киричук встає з дивана.
— Цікаво, як наші барани сьогодні зіграють. Так із французами опозорилися. Морди повід'їдали, ледве пересуваються, — бубнить сусід.
— Петрович, ти повагу до України маєш? Чи ти москаль? — запитує господар. — Гімн — то як молитва. Коли грає, треба мовчати.
Минає кілька хвилин матчу. Гармаш б'є по воротах англійців.
Донецьк. Чоловіки скрикують, підскакують на дивані.
Київ.
— Давайте, ребята, уже надо забивать! Что-то должно быть, накал есть, — каже Олег. — За нашу победу, — родина цокається келихами з пивом.
Львів. Господиня на підносі заносить вечерю в кімнату. Сусід тихо виходить. На диван біля батька сідає Олена. Тримає на одному коліні малого Захара. Ірина застрибує їй на друге.
— Ну що, тату, які прогнози? — запитує Олена.
— Експерти кажуть, буде нічия. Але нам потрібна перемога. Інакше вилетимо з чемпіонату, — Богдан Киричук їсть картоплю.
Донецьк.
— Начинается, где защита? — реагує Віктор на удар по воротах П'ятова. Сидять на продавленому дивані. Іван розливає по 50 г "щоб наші забили". Із чашками в руках підскакують, коли Коноплянка б'є вище воріт.
Київ.
— Молодці. Була реальна загроза, — коментує Олег Кравчук. Кирило просить батька купити йому великого м'яча.
— Якщо наші сьогодні виграють, я тобі що завгодно куплю, — гладить сина по голові.
— А мамі? — підхоплює дружина.
— А мамі спальню, яку захоче.
— А якщо наші виграють Євро? Тоді ще й шубу?
— Це — нереально. Як сказав Блохін, не треба вірити в казки, — Олег доливає в бокал бельгійське пшеничне пиво "Гуґарден". Пляшка такого коштує 27 грн.
Донецьк.
— Давай, Блоха, вставь им по самые гланды, пусть играют, а не падают, — коментує Іван, коли тренер незадоволено реагує на падіння Мілевського.
Ярмоленко обігрує трьох захисників англійців, але пробиває неточно.
— У этого пацана большое будущие. Всю защиту обыграл, — каже Іван.
Закінчується перший тайм.
Донецьк. Чоловіки випивають по 50 г.
— Очень хорошо отыграли. Как Ярмоленко накрутил их защиту, а удар Гусева? Даже не ожидал, что могут так.
Київ. Кравчуки в перерві виходять на ганок подихати свіжим повітрям. Наталія сідає на плетене крісло-гойдалку. Підбігає великий собака — московська сторожова Беля.
Львів. Киричук допиває третю пляшку пива. Біжить у туалет. Дзвонять. Ірина відчиняє двері. На порозі знову Іван Максимів.
— Нє, ну ви бачили, що за фігня? — кричить. — Тут уся Україна на нервах, а Шевченко вирішив перепочити.
— Так нога його болить, — каже господар. — Але в другому таймі вийде.
— Твоя Марійка вже якісь закрутки робить? — запитує Катерина Петрівна.
— Нічо вона не робить. Сьогодні цілий день із ліжка не встає, капустяний листок на голову положила. Каже, від тої спеки в неї інсульт станеться, — зітхає.
Починається другий тайм. За кілька хвилин П'ятов пропускає м'яч під рукою і Руні головою забиває гол.
Донецьк.
— Бл...дь, как так? — чоловіки хапаються за голови. Відкидаються на спинку дивана. — Нелепый гол, мяч через троих дол...бов пролетел, и никто не мог остановить. Пятов лажун. Наверное, все. Уже не отыграются, — Віктор розналиває горілку по кружках. Закурюють.
Київ. У кімнаті тиша. За півхвилини батько каже:
— Воротар винен.
Львів.
— Ми продули, — махає рукою Богдан Киричук. На початку другого тайму він відкрив четверту пляшку пива. — Тепер треба два голи забити. Ми того в житті не зробимо.
Девич забиває м'яч, але гол не зараховують.
Донецьк.
— Судья, ты слепой? Как, бл...дь, не увидеть чистый гол? С Донецка не выпускать его. Как такие судят? — Віктор та Іван уже на ногах. Тримаються за голови. Приходько копає стілець, той розлітається від удару об стіну. Розливають по кружках горілку. П'ють мовчки, закурюють.
Київ.
— Реально гол! — кричать чоловіки.
— Точно судді дали грошей. Англія — багата країна, — зітхає Олег Кравчук.
Львів.
— Нє, ну такої наглості простити не можна! Ми що — не в себе вдома граємо? — кричить Богдан Киричук.
Наприкінці матчу на поле виходить Андрій Шевченко.
Донецьк. Чоловіки аплодують, кажуть:
— Вот она, звезда мирового класса. Сейчас покажет, чего стоит.
Львів.
— Як не наївся, то вже й не налижешся, — позіхає господар.
Фінальний свисток. Рахунок 0:1 на користь англійців.
Донецьк. Чоловіки мовчки виходять на вулицю. Закурюють.
— Не стыдно за игру. Показали, что могут. Жаль, что не забили. А судья тот еще козел, — каже Іван Приходько. Його напарник мовчки киває, викурює сигарету менш як за хвилину. Іван повертається в комірку, Віктор іде додому.
Київ.
— Нашим завжди не щастить на "Донбас Арені". Це карма така, — говорить Олег Кравчук.
Львів. 23.40 дзвонять у двері. Діти вже сплять. Олена відчиняє. Заходить сусід.
— Наробили в штани, — каже. — Вилітаємо з чемпіонату, як кулі, — забирає непочату шосту пляшку пива, йде додому.
2 
1
Коментарі
1