Оксану Олексів, 35 років, помаранчева революція застала у селі Буча під Києвом. Народилася вона у Львові, останні 10 років живе в столиці. Оксана розповідає:
— Ми з подругою допізна працювали спостерігачами на виборах в Ірпені. Ночувати поїхали до її тітки в Бучу. Зранку прокидаюся у кімнаті сама — товаришка о четвертій виїхала на роботу. Вмикаю телевізор. На Майдані почалася революція. А я тут? Лечу до Києва.
Із першого дня з друзями на Майдані. Захоплює його енергетика. Якось піднімаюся по Інститутській. Переді мною величезна калюжа. І тут відчуваю, як чоловік бере мене на руки і переносить на сухе місце. Скільки в цьому жесті солідарності і взаємоповаги.
Вирішую, що можу робити щось корисніше, ніж стояти і махати прапорцем. Іду працювати в їдальню у приміщенні профспілок. Мене беруть без зайвих запитань і санітарних вимог. Кілька годин нарізаю хліб для канапок. Потім дають ковбасу. Ніж тупий, а ковбаса мерзла. Через два дні безперервного нарізання по 6–8 годин защемляється нерв: терпне вказівний палець, верхня фаланга стає нечутливою. Відновився за кілька місяців після помаранчевих подій.
Ніж тупий, а ковбаса мерзла
Моя найближча подруга опинилася по той бік фронту — вона за Януковича. За тиждень-другий дзвонить і розповідає, що у неї дитина хвора, якісь проблеми особисті. А тут, бачте, революція, яка їй заважає. Я ладна її розтерзати! Як можна про це думати, коли держава у небезпеці!
На інавгурацію президента виймаю з шафи червоного капелюшка і дублянку. Бо це свято. За місяць в Українському домі під час святкування Різдва отримую медаль "Учасник помаранчевої революції". Їх випустили з ініціативи якогось львів"янина і роздали усім охочим. Помаранчева стрічка досі лежить у шафі.
2 
1
Коментарі