Близько 400 львів'ян зійшлися у греко-католицькому храмі Преображення Господнього у центрі міста в неділю, 1 грудня. Об 19.30 тут відправляли панахиду по матері зниклого 2000 року журналіста Георгія Ґонґадзе — Лесі Теодорівні. Вона померла на 69-му році життя о четвертій ранку 30 листопада.
— Ця жінка несла надто важкий хрест. Кожному випадає якесь випробування. Але найгірше — батькам переживати дітей, — починає церемонію настоятель храму Преображення Господнього Ярослав Чухній, 59 років.
Панахиду відправляють три священики. По черзі передають один одному мікрофон. Церква переповнена, люди стоять на вулиці.
— Передайте, будь ласка, — високий чоловік, на вигляд років 65, що стоїть позаду, не може пройти у храм. Передає букет із восьми рожевих гвоздик до домовини. — Не хочу пхатися. Лесю не знав особисто. Але захоплювався нею. То похорон, на якому не видно сліз, але плачуть усі.
Біля освітленої з чотирьох боків домовини стоять брат покійної 72-річний Богдан Корчак, сусіди, однокласники. За ними — перша дружина Георгія — Мар'яна.
— А Мирослави не видно? — перешіптуються дві жінки. — Не приїхала. І онучок нема. Тільки перша невістка, он та коротко стрижена.
Після годинної відправи священик оголошує прощання.
— Леся завжди сюди приходила, — каже отець Ярослав. — Сідала в куточку, щоб її ніхто не видів. Питав: "Як ви?". Відповідь була одна: "Дихаю життям". Вона боролася проти тоталітарного режиму, що панує і зараз. Померла в той час, коли країна перейнялася революційним духом. Леся наче примовляє до присутніх: "Батьки, підтримайте своїх дітей, які стоять на тих барикадах і відстоюють майбутнє". Покійна за таку ідею віддала сина. За три дні до смерті висповідалася. Вже не вставала з ліжка, їй було важко говорити. Але до причастя піднялася на ноги.
Люди по черзі підходять до домовини. Торкаються труни, цілують образок у руках покійної. Серед останніх — львівський міський голова Андрій Садовий, 45 років. Прощається і мовчки виходить із церкви.
— Ми були, як родичі. Коли що ставалося, одразу прибігала до мене, — сусідка Катерина Циганко, 74 роки, залишається біля покійної. — Лесею вона стала, коли сталося горе з Гією. До того ми її кликали Ірою. Видно, мала два імені. Пам'ятаю її ще дитиною. Батьки були інтелігенти, хоч і вихідці з села. Іруся після 10-го класу пішла в медичний. Вийшла заміж і виїхала у Тбілісі. Пам'ятаю, як батьки давали їй придане. А що у Грузії найбільше ціниться? Старі меблі. Забирали антикварні меблі з різьбою, люстри. Тоді у Ірусі почалися випробовування. Народила хлопчиків-двійнят. Один із них завмер при пологах. Гією не могла нарадуватися, він був потішним малим. Коли до Львова приїжджали, завжди прибігав і питав: "Пані Катерино, що маєте солодкого?". Коли він зник, Іра приїхала з Грузії і казала: "Я більше не витримаю". Все питала, де її дитина, — хустинкою витирає сльози. — Нам дуже бракуватиме Ірусі. Кажуть, вона рік хворіла. Але ми про то не знали. Бачила її півтора місяця тому. Казала: "Пані Катрусю, ви так гарно виглядаєте". Я кажу: "Та й ти, Ірусю, нічого. Як в тебе справи?". Відповіла, що трошки хворіє. Я навіть не запідозрила біди. Аж перед самою смертю дізналася, що вона мала пухлину. Останні дні її доглядала сусідка Надя.
Рідні Лесі Теодорівни кажуть, що рік тому в неї діагностували рак. Жінка відмовилася від стаціонарного лікування. Померла в комунальній квартирі на вул. Стефаника. У березні цього року міська рада виділила їй помешкання на вул. Тютюнників. Леся Ґонґадзе не хотіла туди переїжджати.
3 
1
Коментарі