До Музею Голодомору заходять дорогою до Лаври

 

Музей Голодомору у столиці щодня відвідує більш як сотня людей. Розташований він у парку Слави поблизу Києво-Печерської лаври.

Коли на вулиці темніє, дорога до музею підсвічується ліхтариками, вмонтованими у бруківку. Кілька ліхтарів у вигляді свічок освітлюють скульптуру худої дівчини. Музей — під стелою. Щоб потрапити всередину, треба спускатися під землю. Для інвалідів є ліфт. Квиток для дорослих коштує 5 грн.

— А для студентів знижки є? — запитує дівчина у чорному пальті і показує студентський. Їй дозволяють пройти за 2 грн, за ціною дитячого квитка.

Вона бере воскову свічку, кладе у коробку для пожертв 1 грн. Свічку ставить на вівтар у центрі музею. Імена і прізвища померлих від голоду висвічуються на стіні. Навколо вівтаря розкладені книги пам'яті.

— Я хотіла знайти прізвища своїх родичів, — гортає Книгу пам'яті Черкаської області 20-річна Анна Корягіна. — Знайшла тільки родичів своїх друзів. Трохи незручно, бо люди розбиті по селах, а не по алфавіту. Я не знаю, де жили мої прабабки.

Знаходить знайоме прізвище, кличе низеньку жінку в чорній хустці.

— Мама приїхала провідати мене, я на історика в інституті Драгоманова вчуся. Вирішила зробити їй екскурсію. Я перекладачем підробляю, часто воджу в музей іноземців. Взяла за правило заходити сюди дорогою до Лаври. Бо якщо попереджаєш, що підемо в Музей Голодомору, більшість відмовляється. Але їх це вражає. Вони думають, що голод через неврожай був. Їх шокує, що людей цілеспрямовано мордували. Один француз сказав, що це гірше фашизму: вони хоч інших мучили, а тут свій народ знищували.

Жінка у червоному пальті водить за руку дочку. Пошепки розповідає їй, як люди мололи лободу і пекли з неї млинці.

— Мені в школі вчителька розказувала, людям не було що їсти, бо в них зерно забрали. Вони ловили мишей і їли, — ставить свічку 10-річна Світлана Коваленко. — У Київ я з мамою приїхала до тьоті Каті. Попросила показати музей голоду. Вчителька сказала, що 26 листопада будемо свічки запалювати і згадувати, як люди голодували.

Працівниця музею збирає віск, що поплавився, протирає вівтар.

— На вихідні буває по 50–60 екскурсій, в черзі стоять. А в будні двоє-троє зайдуть. Деколи питають, чого немає Книги пам'яті Івано-Франківської області. Та тоді ж вона не входила до складу України. Дехто просить допомогти знайти родичів у книгах, перефотографовують сторінки. Були такі, що плакали перед вівтарем, бо у них багато родичів померли в голод.

До працівниці підходить високий чоловік у червоному светрі. Англійською просить розповісти йому про Голодомор. Жінка кличе екскурсовода, який знає іноземну.

— Про музей мені розказали мої студенти, — 44-річний Майкл Андерсон приїхав зі США викладати англійську у столиці. — Казали, що 7 мільйонів українців померли від голоду, який штучно зробили керівники комуністів. Це звірство.

×