У Москву мені було їхати лячно. Сім років тому мене там посадили за ґрати. Не забрала в прикордонників міграційну картку. І все: " Гражданка из Украины, мы вас депортируем", - кричав капітан у відділку метро. Туди мене привели після перевірки документів. В цей час його помічник обшукував якогось молдаванина, роздягнувши до трусів. Я плакала і просилася: "У меня и так вечером билеты". Випустили, бо 1-го травня начальнику було в облом везти мене в центральний відділок.
Після того зрозуміла – Москва – не для лохів. Це в Києві можна посміхатися міліціонерові. Сказати: "Ну, будь ласка" - і тебе відпустять.
Цього разу документів не перевіряли, але дві доби – скільки була у чужій державі – відчувала себе напружено. Скрізь патрулюють молоденькі міліціонери із собаками. Всюди - рамки для перевірки, чи не несеш зброї. Навіть на Червоній площі. Але перевірки ці тільки для галочки. У Третяковці я чесно віддала охороні свій тупий ніж для масла, що валявся в рюкзаку. А в іншому музеї на запитання: "Ножи, вилки есть?" - відповіла: "Нет", щоб не витрачати час, бо до закриття лишалася година. І мені повірили.
На Лужковому, прозваному в народі "мостом "кохання" , кружляють у танку молодята. На залізні дерева вішають замки, ключі кидають у воду. Поруч на набережній аж 20 дерев із замками, здалеку здається, що вони обвішані старими бляшанкам з під пива – так поржавіли і втратили колір. Ми читаємо написи " Рома+Марианна". "Навсегда вместе" та інші любовні дурнички. Розслаблено спостерігаємо за фонтанами, що б'ють посеред каналу. Щасливі молодята катаються тут на катерах.
"Дайте позвонить! Мне срочно надо, телефон украли!" – хлопець із розбитим обличчям переключає увагу. Відмовляємо. За кілька метрів він дістає з кишені " Айпод".
За свої речі в Москві постійно боялася. З усіх багацтв – паспорт, квиток додому і 3 тисячі російських рублів. Гроші як для столиці мізерні, але без документів звідси не виберешся.
Як послухати бомжів на Казанському вокзалі, всі вони ними стали, бо хтось колись поцупив їхні паспорти. Поки балакала з ними – для репортажу – весь час стискала кишеню куртки – туди поклала паспорт і квиток. Рюкзак – на плечах.
"Пильнуй за моїм, а я за твоїм наглядатиму", – просила фотокора, бо безпритульні стали оточувати нас тісним кільцем. Йшли як акули на здобич. Розумієш – центр міста, всюди люди, білий день – а все одно – тривожно. Ми трималися до тих пір, аж поки вони не почали хапати за руки. Врятувалися втечею. Натурально накивали п'ятами.
7 
2164
Коментарі
4