Провінцію Місіонес, що на північному сході Аргентини, називають українською. Вона розташована на кордоні з Парагваєм і Бразилією на березі Парани — другої за довжиною після Амазонки річки Південної Америки.
Аргентина посідає сьоме місце в світі за територією. Європейці не хотіли сюди переселятися. Тоді при іспанському королівському дворі назвали нову територію Аргентиною, тобто "срібною", і пустили чутки, нібито тут є поклади срібла. Однак дорогоцінного металу не знайшли.
В Аргентині повсюди співають, п"ють мате. Напій нагадує чай. Це мелені листочки і прутики дерева, що чимось схоже водночас і на лавр, і на невисоку вишню. Його насипають у калабос — великі чашки, видовбані з дині, заливають окропом і п"ють через металеві трубочки бамбілья. Заливати мате можна й молоком.
На вулицях усюди смажать м"ясо, ковбаски чорісос і морсільяс. Люди веселі, ввічливі й привітні. Тут не буває нижче за +20 градусів.
Водій Євген із Луганська живе в столиці Буенос-Айресі десять років. Винаймає п"ятикімнатну квартиру в центрі за $500. Дружина вдома шиє одяг на продаж. Чоловік привозить їй тканини й розвозить готову продукцію. Машину купив у кредит — під 5% річних.
Летимо в провінцію Місіонес, де багато українців у третьому-четвертому поколінні. Вони вже майже аргентинці, але ще українці.
Головне місто провінції — Посадас. Тут усюди пальми, білі невисокі дерев"яні будинки.
Зустрічає нас колишня житомирянка Жанна зі своїм чоловіком Дієґо. Він працює на місцевій телестанції. Жанна — домогосподарка. Мають власне помешкання в центрі Посадаса. Ми їм привезли сала і чорного хліба. Тут такого немає. Жінка радіє, немов дитина.
Жанна знає українця, який не в першому поколінні живе в Місіонесі — журналіста місцевого телебачення, колегу її чоловіка. Їдемо до нього додому — також із салом і чорним хлібом. Він радіє не менше.
Журналіст погано розмовляє українською, тому Дієґо перекладає. П"ємо мате. Господар каже, що щасливий у цих тропіках — він тут виріс і не уявляє життя без сорока градусів у тіні. Довідуємося, що найбільший виробник аргентинського мате, компанія "Романс", належить українському мільйонерові. Живе той за 70 км від Посадеса.
Зв"язуємося по телефону з паном Михайлом Герулою і вирушаємо на зустріч із ним. Жанна розповідає, що тут серед багатіїв майже всі українці. Особливо серед фермерів. Вони давно, коли земля була безплатною, набрали її стільки, що тепер аргентинці іспанського й італійського походження, та й індіанці, на них працюють.
Дорога добра, придорожнього сміття не видно. Тут усе приватне — навіть дорога. Проїжджаємо кілометрів із 40 — шлагбаум біля українського ранчо. Опускаємо 3 песо в автомат, а це — $1, і їдемо далі. Трасу прокладали землями українських землевласників, тож вони погодилися поступитися тільки за умови, що вона їм належатиме.
На заводі пана Михайла Герули, а тут його всі називають сеньйор Міґель, чорні, мов смолою обмащені, аргентинці широко всміхаються і носять щось у паперових пачках. Господар — огрядний чоловік у білій сорочці. Запитує про чорний хліб і про сало, але ми вже все роздали. Кличе до столу й наливає мате.
— Мій дід пік чорний хліб, — каже. — А ми не печемо — бо не вміємо.
Його компанія — один із двох найпотужніших виробників мате.
Онук сеньйора Міґеля не розмовляє українською, дружина — теж. А він добре говорить, але старою говіркою. Його прадід приїхав сюди 1927 року. Родина має багато землі, яку засадили деревом джорба-мате. Це й зробило їх мільйонерами.
— Землю отримав ще мій прадід, — розказує сеньйор Міґель. — Коли він приїхав, в Аргентині людей було мало. Землю його родині віддали задарма. Я донині зберігаю ті папери. Їх видавали ще в Україні агентам. А тут тільки кожен собі брав, де хотів. Вирощувати лише мате почав мій дід. Та мільйонером він не був, а я став.
За 12 км є ранчо Полонина. Міґель каже, там живе його дитячий приятель Хосе. Його прізвище було Бойко. Він поїхав до Парагваю. У Парагваї є цілі села, де живуть лише українці. Діти там розмовляють мішаною мовою — українською з індіанською та іспанською.
Питаємо, чи хотів би Міґель повернутися в Україну.
— Повернутися? — перепитує господар. — Як можна повернутися туди, де ніколи не був? Я тут народився, тут почуваюся вдома, а про Україну чув тільки з телевізора. Навіть не уявляю, як ви там живете.
У країну виїхало 75 тисяч українців
Чотириста перших переселенців із Західної України з"явилися в Аргентині 27 серпня 1897 року. Вони оселилися в провінції Місіонес. 1897–1914-го сюди емігрували переважно селяни. Вони брали з собою родину і свояків, господарське знаряддя, інколи зерно для посіву. 1921–1939-го в другій хвилі емігрантів було чимало робітників, техніків, вояків українських визвольних змагань, політиків. Наступний сплеск еміграції припав на 1946–1951 роки ХХ ст. Тоді до Аргентини їхали кваліфіковані робітники, колишні офіцери, інженери, науковці. Ці люди вкоренилися в міських центрах околиць Великого Буенос-Айреса. Останнє пожвавлення еміграції розпочалося 1994-го. Загалом у Аргентині оселилися понад 75 тис. українців.
3 
1
Коментарі
3