Минулої неділі вся Франція вболівала біля телевізорів. Уболівала не за футболістів, не за французьких лижників і біатлоністів, які здобували медалі на Кубку світу, не за плавців, які змагалися за нагороди чемпіонату Європи. Французи підтримували національну жіночу команду з гандболу. Вона в драматичному фіналі проти Норвегії виборола звання чемпіонок світу.
Наступного дня портрети гандбольних чемпіонок прикрасили перші шпальти всіх без винятку французьких газет, витіснивши звідти президента Макрона, мусульманських терористів, сирійських біженців і палестинських протестувальників.
України серед 24 учасниць турніру не було. Хто з молодих повірить тепер, що 30 років тому найсильніша команда світу із жіночого гандболу була в Києві? Місцевий "Спартак" на чолі з тренером Ігорем Турчиним вигравав усе — від чемпіонатів СРСР і Кубка чемпіонів серед клубів до чемпіонатів світу й Олімпійських ігор у ролі "збірної СРСР".
Нині про це все нагадує лише київська вулиця, яку в рамках декомунізації перейменували з "вулиці Блюхера" на "вулицю Турчина". Звісно, київська влада могла б увічнити пам'ять великого тренера не лише табличками на будинках, а й інвестиціями в розвиток гандболу, де ми колись були найсильнішими у світі.
Чому цього немає? А тому, що в дні світових тріумфів наших гандболісток уся країна не сиділа, як сучасна Франція, біля телевізорів, уболіваючи за "дівчат Турчина". А центральні газети наступного дня не ставили їхні фото на перші сторінки замість "новин соціалістичного змагання". Гандбольні перемоги були справою одного геніального тренера, якому з відомих причин не дали тоді стати народним улюбленцем. Про звитяги наших гандболісток тоді дуже мало хто знав. Не знає й тепер — більшість людей із вулиці його імені раніше не здогадувалися, хто такий Блюхер. Тепер не знають, хто такий Турчин.
8 
35413
Коментарі