Чи пішов би Сталін на ювілей "Шахтаря"

Помпезне відзначення скромної загалом дати — 75-річчя футбольної команди із Донецька — стало, як на мене, віддзеркаленням змін, які непомітно відбулися у нашій свідомості за останні 20 років. Футбол загалом практично не змінився. Змінилося те, що навколо

нього.

Один лише факт — усі чотири президенти незалежної України побували на футбольному святі. Це означає зростання ролі футболу у житті країни? Чи щось інше?

Аби оцінити подію, слід зазирнути в минуле. Спробувати, наприклад, уявити святкування 15-річчя тої самої команди 1951 року. Поїхав би на це святкування Сталін? Чому ні? Донецьк же тоді називався не Донецьк, а Сталіне. Ось би і запросили вождя.

Наскільки відомо, нічого подібного не було, тому що такого не могло бути взагалі. Тоді ходімо вперед і уявімо 25-річчя тої ж самої футбольної команди. Могли б на це свято запросити Хрущова, який, як і Сталін, заохочував фізкультуру і спорт? Теж навряд. Те саме було

б і з Брежнєвим іще через 10–15 років.

А ось із 50-літтям "Шахтаря" я точно знаю, що було б. Якби 1986 року до Донецька запросили навіть не керівника СРСР Горбачова, а лише керівника України Щербицького, то перед цим мали б навести у регіоні  порядок. Такий порядок, що, злякавшись масштабу завдання, одразу відмовилися би від ідеї такого запрошення. Бо Щербицький міг би принагідно запитати про стан справ із будівництвом житла та доріг, утримання лікарень, навчальних і дитячих закладів, спортивних споруд тощо. Причому запитати дуже суворо, аж до самі розумієте чого. І хоча із цим усім 25 років тому було у Донецьку і навколо трохи краще, ніж тепер, навряд чи обласні керівники, котрі відповідали за команду, пішли б на ризик.

Сьогодні стан доріг, наприклад,

автотраси Донецьк–Харків, більше схожої на танкодром, не пов'язаний безпосередньо із футбольними командами. Але чомусь мені здається, що якби жителів роздовбаної вулиці в Макіївці, з якої видно розкішну "Донбас Арену", запитали б, куди, на їхню думку, варто витратити 100 млн грн — на ремонт цієї вулиці чи на купівлю чергового бразильця для футбольної команди, — відповідь була б очевидна.

Звісно, люди проголосували би за футбол. Бо саме він є сьогодні головним для усіх нас, зокрема для всіх чотирьох обраних нами президентів. Хіба не так? І пишатися нам можна не лише футболістами "Шахтаря" та його власником. А й демократією. Бо колись запросити на свято можна було лише чинного керівника держави. Попередніх тоді не існувало. Тепер, на щастя, навпаки. Усі наші президенти здорові, життєрадісні й люблять футбол.

×