Маршруткою №726 недільного ранку рештки нашого вертепного загону повертаються до Києва з гастролей Калинівкою. Вирішуємо пересісти на метро на найближчій і найновішій станції - "Іподром". Якась дівчина зі сторони підказує, що це наступна зупинка. Виходимо, вона теж. І тут виявляється, що їхати треба було далі, тож усі разом топаємо ще цілу зупинку.
Вже в вагоні наш вертепний "Азаров" (таке ж уособлення зла, що й у давнину, тільки осучаснене) запитує ту дівчину, чи вміє вона співати, запрошує її ходити з нами. Попутниця відповідає, що теж по вечорах співає, щедрує - з хлопцями в переході під Майданом. А зараз їде вітати зі святами свого батька, який живе окремо. Забувши в розмові якесь слово, наполовину полька Кіра Скрицька пояснює, що вона російськомовна, що українською заговорила суто з поваги до нас. Каже, що цього мовного правила ввічливості постійно дотримується й під час роботи - коли варить і подає каву на Прорізній, 5.
Вважаю недопустимим переходити з української в середовищах, де її всі розуміють і люблять, але не розмовляють нею.
Сьогодні, прокинувшись і пригадавши ситуацію, я ще раз дійшов висновку, що належу до людей, які спілкуються з усіма українською - не зі зневаги чи нелюбові до них, а з поваги до мови.
Бо вважаю недопустимим переходити з української в середовищі, де її всі розуміють і люблять, але не використовують. Така ввічливість може призвести до того, що з часом на мою мову вже не буде кому переходити. Навіть серед ввічливих.
2 
1
Коментарі
46