У своєму крайньому на Збручі тексті Юрій Винничук слушно повертається до мовного питання в Україні, акцентуючи увагу на тому, що після Майдану російська "здобула певні моральні преференції, з якими кожен україномовний змушений миритися". Загалом погоджуючись із цією тезою, не можу не висловити сумнів щодо оптимізму автора, якому віриться, що молоді покоління з порозумінням "справляться значно успішніше". Можливо, але лише за умови, що то буде понимание, а не порозуміння.
Бо після Майдану й початку російської аґресії ціла країна почала активно спростовувати міфи російської пропаґанди про так звані утиски російськомовних, хунту й фашистів. Все б нічого, але на шляху до переконання себе й усього світу в тому, що ми не етнічна, а політична нація, яка може собі дати раду з внутрішньою різноманітністю й двомовністю, нам намагаються нав'язати існуючий стан речей як "нормальний", "демократичний" чи "європейський". І коли україномовна людина просто каже, що мовна ситуація в Україні хвора і що наша мова в багатьох сферах - під реальною загрозою, її блискавично оголошують провокатором, який зазіхає на "єдність" країни. Російськомовні патріоти не гребують моральними маніпуляціями, розповідаючи про двомовність Майдану, російську в прифронтових окопах чи журнал Шевченка. Теза проста: якщо хочемо миру в країні - треба якомога хутчіш визнати, що ніякої мовної проблеми немає.
А на мій погляд, мовна проблема в Україні є. Й замовчувати її чи накладати на неї табу - контрпродуктивно. Я ще пам'ятаю часи, коли умовними "сепаратистами" називали Рябчука, Андруховича й Бойченка - бо вони мали сміливість казати вголос про фундаментальні різниці між "Сяном і Доном". Їх таврували зрадниками, розпалювачами конфлікту, провокаторами і ще бозна-ким, хоча час показав: проблеми були, і вчасно не вирішені, замовчені - вони стали гарячим конфліктом. Ми ж не звинувачуємо лікаря, коли він повідомляє нам діагноз? І якщо побити чи піддати забуттю лікаря, хвороба не зникне й сама себе не вилікує. Так і з мовним питанням: не хочете, щоб воно з проблеми переросло в конфлікт - думайте, аналізуйте, вирішуйте і дійте, а не замовчуйте й вішайте не екрани логотипи "Единая страна".
Українська мова - під загрозою, навіть після Майдану русифікаційні процеси продовжуються, і це питання рано чи пізно стане кісткою в горлі. Минулого року я проїхав усі без винятку реґіони сходу та півдня України, і можу сказати з власного досвіду: немає там ніякої двомовності. Там є одна, на 100% панівна мова - російська. Це у Львові, Ужгороді чи Луцьку ви можете почути на вулицях кілька мов, а на сході - дзуськи. І коли ми говоримо про двомовність, слід передусім казати про збільшення прав і державну підтримку української - тоді є шанс, що русифіковані реґіони колись і справді стануть двомовними.
Наразі ж тенденції - протилежні. Наприклад, із результатів проведеного Gfk Ukraine опитування випливає, що хоч 51% молодих українців і декларують себе україномовним, та в соціумі солов'їною говорять лише 43%. Перекладу: кожен п'ятий молодий україномовний українець поза родиною свідомо переходить на спілкування російською. Що це, як не меншовартісність? Наслідки колоніального минулого ще довго даватимуться взнаки, і чимало українців у процесі кар'єрного зростання й/або урбанізації вибиратимуть панівну російську, бо російськомовні політичні/олігархічні/бізнесові/спортивні/тощо еліти, телеканали, журнали й радіостанції переконують їх, що ця мова відкриває ширші перспективи. І буцімто культурніше відповісти російською, якщо до тебе нею звернулися. Та й взагалі краще говорити/друкувати/створювати продукт російською, бо тоді більше людей "паймут".
Доходить до абсурду: у найближчому до мене ужгородському ресторані можна отримати меню чеською, англійською та російською, але українською - зась! Запитаний про це, офіціант лише знизує плечима - мовляв, а пощо, і так паймут! Це і є пропаґована російськомовними патріотами "двомовність" - яка не передбачає вжиток української.
3 
1
Коментарі
4