У день, коли з'явилася інформація про голодувальників, я побачила, як моя сусідка плаче на лавці під тином. Бо в її корови виявили лейкоз. "Вже приїжджали шкуролупи, підлататися на моїй біді". Жінка втратила годувальницю родини, і те, що хтось відмовляється їсти заради майбутнього її дітей, її не хвилює. А хвилює, де тепер взяти гроші, щоб зібрати на осінь цих дітей до школи.
У Києві люди вийшли відстояти свою позицію. Не свою мову, бо вона не тільки їхня. Відстояти своє ставлення до неї. Вони були в ошелешуючій меншості, і це свідчить саме за себе. Народ не чекає на чергових апостолів і месій, забув, що в Біблії сказано: "На початку було Слово…" У нього одне на гадці: "Не учите меня жить, лучше помогите материально".
Захист мови перетворюється на інтелектуальне й не дуже відгавкування від провокаційних закидів і образ. Не згодна з тими, хто крутить носом на кожне викривлене українське слово чи кам'яніє на лиці, зачувши від співрозмовника "каканье и чтоканье". Не думайте, що, почувши від мене російську, ви зазирнули мені в душу і побачили моє підточене гнилизною непатріотизму нутро. Не тільки мова робить українця українцем. Мій дядько знає досконало українську, живучи в Аргентині вже 40 років! Так само, як іспанську, англійську.
Знання рідної мови не рятує від духовного зубожіння. Українці їдуть за кордон мити чужі хати, щоб у рідній покласти дітям-сиротам при живих батьках ламінат і поставити бойлера.
"Втратимо мову – втратимо себе, втратимо державу, будемо просто територією", - кажуть нам. Боляче від цих слів. Невже мова – це все, що в нас, українців, є свого? Нам є що втрачати й окрім неї. Безвідновно вимирають тисячі людей щомісяця, одні українські області перетворюються на пустку, інші на ґетто, ще інші на міграційний плацдарм. Ще трохи, і Україна дійсно буде просто територією! А її культура заклякне в музеях і підручниках. Знання рідної мови не рятує від духовного зубожіння. Українці їдуть за кордон мити чужі хати, щоб у рідній покласти дітям-сиротам при живих батьках ламінат і поставити бойлера. Приїжджаючи раз на рік додому, жахаються, як тут живеться. Така поведінка нагадує анекдот:
- Я чула, ви купили квартиру біля вокзалу?
- Так, але там так гамірно! Продавець сказав, за кілька днів звикнемо. То ми вирішили ці кілька днів пожити в селі.
Не можна дати зовнішньої свободи більше, ніж її є всередині, сказав свого часу Герцен. Один мій знайомий з середньою радянською освітою, з глухої провінції, якось зізнався, що він хоче краще зрозуміти свій народ. Однак його дратує сучасне інформаційне шумовиння навколо національного питання. Бо там українці як не з віночками, шаблями і шароварами, то вже точно замучені панщиною, голодом, розстріляні чи з випущеними кишками… У пошуках свого коріння він звернувся до української класики, почав із "Зачарованої Десни". Бо не знав, де ще шукати. Де ж ви, народні просвітники? Цей дядько не піде на жодні патріотичні мітинги найближчі 10 років, але він українець. І таких людей дуже багато.
Не варто витрачати весь запал на випадкових неадекватних зайд. Поки зберігатимуться рештки схеми, за якої вони зможуть реалізуватися, вони чіплятимуться за неї з усієї сили. Для решти російськомовних мовне питання — це питання часу і тієї ж асиміляції. Дихати без російської вони точно зможуть.
Мова буде джерелом національної гідності, єдності і духовної сили лише тоді, коли вона буде в чіткій системі національних цінностей, прийнятних для більшості українців. А нині вона є просто ознакою, за якою тебе можуть охрестити "хахлом", "бандерою" чи "селюком".
У Радянському Союзі потужною була асиміляційна політика. Як у шашках: доскочиш до протилежного краю дошки – і ти в дамках. Войовничо налаштований російськомовний прошарок суспільства – це ті, хто грав або ким грали в такі ризиковані для морального здоров'я ігри. Перші з них отримали кращий шматок, поступившися рідним. Другі втратили все, окрім мови. Тому "русский язык" для них і їхніх нащадків – це швидше соціальна, статусна ознака, що посвідчує приналежність до певного "культурного", обраного кола. Є ще прошарок обдурених "неофітів"-Мазєніних і випадкових неадекватних зайд. І допоки зберігатимуться рештки схеми, за якої вони зможуть реалізуватися, вони чіплятимуться за неї з усієї сили. Тому не варто витрачати на них весь запал. А для решти російськомовних мовне питання — це питання часу і тієї ж асиміляції. Дихати без російської вони точно зможуть.
Захисникам мови варто відкласти канчуки, пряники, вила і тернові вінки. І спокійно робити свою справу без ризику для життя. Жити для себе, а не заради чогось чи наперекір комусь. Жити теперішнім, а не минулим чи уявним майбутнім. Сприймати Україну і українців такими, які вони є. І дати іншим можливість самостійно обрати, ким і з ким їм бути. Купка крикунів не перепинить поступ українськості, якщо він дійсно відбуватиметься.
2 
1
Коментарі
58