Заходить у трамвай старий бандерівець з автоматом:
- Прошу мені сказати, котра година?
Підводиться і перериває мовчанку темношкірий пасажир:
- Половина десятої!
- Сядь, синку, я бачу, що ти не москаль.
Це анекдот про події в післявоєнному Львові. Після другої світової, але подібні, для декого анекдотичні, випадки трапляються й тепер. Одну з них розповів у соцмережі львівський журналіст Отар Довженко:
Сорі, хто здавна знає цю історію, я її вже колись розповідав. Якось років надцять тому я опинився у вчорашній кутєповській ситуації – в поїзді з чорношкірою дівчиною. Щоправда, це була плацкарта, і з нами їхав третій, дядько 40-50 років, що повертався з кузбаських заробітків до рідного Трускавця. Дядькові не давала спокою дівчина – він весь час намагався до неї говорити, наполегливо використовуючи російську.
- Вибачте, - пояснила дівчина відразу, - я навчаюсь у Львові, російську розумію погано, тому краще говоріть українською.Але трускавецькому дядькові не вкладалося в голові, як землячка Лумумби може говорити якоюсь іншою мовою, крім мови дружби народів, і він далі говорив своєю російською (значно гіршою за її українську). Втомившись, вона дістала покетбук з англійською назвою на обкладинці – якраз ввімкнули світло – й занурилась у читання.
Дядько замовк. Забувши про нього, дівчина глибоко й зворушено зітхнула.
- Што, што? Што случилося? - причепився до неї знов дядько.
- Знаєте Shakespeare? – перепитала дівчина.
- Што? А. Ну.
- Знаєте To be or not to be?І в цю мить, якщо подивитись на його фізію, було дуже очевидно, хто тут негр.
Жителям російськомовних міст, де й українці нечасто говорять своєю мовою, дійсно буває дивно чути від іноземців українську. Втім, якщо вони оселились у Львові чи Тернополі, то мова їхнього повсякденного спілкування ніби й не повинна дивувати.
Пам'ятаю розповідь одеситів про те, як у кінці 90-их заради африканських студентів у тамтешньому університеті перевели навчання з російської на українську, бо саме ту мову вони вивчали, готуючись поступати в український виш.
Ще трохи подібних "расистських" пригод з України і не тільки попригадували люди в коментарях допису Отара Довженка. А згадана в його розповіді "кутєповська ситуація" - це про журналіста Громадського телебачення Богдана Кутєпова, який на днях, повертаючись із львіського медіа-форуму, виклав у соцмережу фото своєї темношкірої супутниці по купе.
Підписав словами: "Я чув, що організатори відповідальні) Але що настільки гостинні! Дякую за цю ніч в СВ-купе з афроамериканкою. Як називається остання ніч?))))".
Цей допис спричинив суперечку щодо того, чи культурно фотографувати незнайомку тільки, зважаючи на колір її шкіри. Невдоволені писали на зразок такого:
Sofia Kochmar:
Просто є жарти смішні і не смішні. Цей не смішний. І я кажу ще раз -тільки тому, що я поважаю Вас і Вашу команду, я писала Вам в приват. Це жива людина на фото. Питання ще раз: Якщо я буду їхати так поруч із Вашою дружиною і зроблю точно такий "просто пост". Ви теж скажете, що це нормально? Інше, Ви журналіст не лише в ефірі Громадського. За будь-яку публічну діяльність журналіст несе відповідальність. і довірою колег і читачів він жертвує найперше.
Бути не настільки затятими в цьому питання можуть допоможуть розповіді самих темношкірих гостей. Манзі Нґайза приїздив до Києва 2012 року на першість Європи з футболу. Зізнавався тоді, що расизмом у нас і не пахне, завдяки чому він зміг відпочити:
- В Америці люди остерігаються навіть натякати на колір моєї шкіри. Бояться видатися неввічливими. І тому там весь час почуваюся незручно. Відчуваю, які зусилля вони над собою роблять і як стежать за кожним словом. Чорним не назвуть нізащо, бо, мовляв, побачу в цьому расизм. А українці роблять це просто. Бо так воно і є. Коли ми зайшли у київську крамничку, один засмаглий українець подивився на мене і каже: "Я трохи підсмажений, а ти, бачу, просто пересмажений". Тут я можу по-справжньому розслабитися, - сказав чорношкірий турист.
А щоб уже "добити" тему, перекажу пригоду, якою поділився 22-річний киянин Філіп Альїд. 11 серпня він із гуртом друзів був у Львові. Їздили на музичний фестиваль "Захід":
- Символічно, що це було на вулиці Степана Бандери, недалеко центру. Близько 11 ранку розминаємося ми на тротуарі з двома темношкірими. В останню мить зауважую футболку одного з них. Перезираюся зі своїм приятелем Денисом Скрипником: "Ти теж це бачив?" "Ага". На грудях був зображений тризуб, стилізований під меч, і написано: "Сашко Білий. Не забудемо".
3 
1
Коментарі