"Пока доказывал по инстанциях, что я жив, стал инвалидом ІІ группы. С ногой что-то случилось — диски выпадают", — каже 56-річний Валерій Караван із Черкас. Три роки тому чоловік приїхав додому із заробітків і дізнався, що колишня дружина отримала свідоцтво про його смерть.
Караван нині лежить в опіковому відділенні Першої лікарні Черкас.
— Я ж шкандибаю. Ніс п"ятилітрову каструлю з окропом, спіткнувся й вилив на себе, — розповідає стомленим голосом.
2003 року був на заробітках у Москві. У вагончику, де жив, сталась пожежа. Паспорт згорів.
— Я не хвилювався, бо завжди мав ксерокопію. Коли приїхав на Різдво до Черкас, зупинявся в друзів. За адресою, де був прописаний, жив син Олег. Зайнявся поновленням паспорта. В адресному бюро знайшли мене в списках і були шоковані. Біля прізвища стояла помітка, що 14 травня 2000 року я помер. Дали мені платну довідку, але грошей не взяли, — Валерій Леонідович дістає пакет із документами.
Караван пішов до РАГСу за копією свідоцтва про смерть. Там йому сказали, що мертвим на руки документ не дають.
— Порадили: нехай родичі дадуть запит. Тоді їм вишлють копію, — зітхає чоловік. — Довелося викликати з Кременчука брата Леоніда.
Будинок, в якому жив Валерій Леонідович із колишньою дружиною та сином, розташований майже в центрі міста. Його Каравани купили 1974 року.
— Ми із Зоєю щойно розписалися. Мої батьки дали мені сім тисяч рублів на покупку, — плаче, згадуючи рідних. — Через три роки народився син. Із дружиною прожили ще два роки, а потім розлучилися і "полюбовно" поділили кімнати. Моя була найменшою.
Зоя працювала у закладі громадського харчування. Потім їздила на заробітки до Тюменської області. Син Олег ріс у діда з бабою в Катеринопільському районі на Черкащині. Батько хотів налагодити з ним стосунки, та йому, каже, не дозволили.
На початку 90-х років Валерій Леонідович поїхав працювати будівельником до Росії. В Черкаси навідувався двічі на рік — на Різдво та навесні, коли треба було садити город. Зупинявся не вдома, а в знайомих. Каже, дружина знала. Однак 2000-го подала заяву до міліції про зникнення чоловіка. Це підтвердили сусіди.
— На суді Зоя сказала, що отримала звістку про мою смерть, — розказує чоловік. — Для суду цього було достатньо, аби визнали мене померлим.
Сказали, що мертвим на руки документ не дають
Півроку потому нотаріус видав синові Олегу свідоцтво про спадщину. Валерій Леонідович згадує, як у цьому самому суді доводив, що він живий. Скасовувала постанову суду та ж суддя, яка її й ухвалювала.
— Я досі мешкаю у знайомих. На моїй житловій площі поки що живе сім"я сина. А колишня жінка купила собі квартиру.
Зоя Караван, колишня дружина Валерія, довго відмовлялася від інтерв"ю. Казала, що набридла брехня про її сім"ю.
— Валерія показали в телепередачі "Без табу". Цього бомжа там зробили героєм! — обурюється Зоя в розмові по телефону. — До виховання мого сина чи його навчання в інституті він не має жодного стосунку. Ні разу не заплатив аліментів. Він ніколи ніде не працював, а тільки сидів на моїй шиї.
Жінка написала заяву до міліції про розшук Валерія після того, як про чоловіка не було вістей 10 років. Його розшукували в Україні, колишніх республіках СНД. Зрештою, суд постановив вважати його померлим. Син узявся відбудовувати на місті старої халупи нову хату.
Про Каравана найбільше розповіла "ГПУ" його рідна сестра 53-річна Галина Лисенко, яка живе в Кременчуці на Полтавщині.
— До того як він об"явився, я його бачила на похороні матері десять років тому. Він був там, доки не випив усю горілку. За життя ображав батьків, навіть руки прикладав, — згадує Галина Леонідівна. — Як Зоя виходила за нього, я її просила, щоб подумала. Але любов сліпа. Вона ж, бідна, все на собі тягла. І сина поставила на ноги. А Валєрка, як стрекоза, пропив, прошлявся все життя, а на старість хоче в сина забрати дім. Там же була розвалюха. Канєшно, тепер можна добиватися всього готового.
Каже, що невістку Зою та онука Олега любили навіть свекор зі свекрухою.
— Валєрка ж її бив, навіть коли була вагітною. Одного разу вона боса, в одній ночнушці, прибігла до нашого двоюрідного брата в інший район Черкас.
Після тривалої відсутності Валерій Караван прийшов до сестри 6 квітня 2003 року.
— Увечері постукав у вікно. Брудний, без документів, натуральний бомж, — говорить Галина Лисенко. — Розповів, що згоріли документи. Сидів у мене на шиї до серпня. Мені не шкода, якби ж був людиною. Пив, при моїх дітях обзивав мене, ще й руку піднімав.
Згодом Караван перебрався до брата Леоніда. Жив у нього кілька місяців, постійно пиячив.
— Тепер розказує, який він "хороший". А хату він купив не сам. Половину грошей дали й невістчині батьки. Якби мене запросили на ту телепередачу, то я розказала б усю правду, який він "нещасний". Ганьбить нас усіх. Якщо буде суд, я все розкажу про цю тварюку, — каже Галина Лисенко.
Олег відмовився від інтерв"ю. Після телепередачі містом поповзли плітки, нібито він у батька забрав останній шмат хліба перед смертю.
3 
1
Коментарі