70-річна Валентина Горбач із Чернігова стріляла по міліціонерах. Переконана, що в неї обманом відібрали квартиру.
Валентина Аркадіївна лежить у хірургічному відділенні міської лікарні №2. Очі напіврозплющені. Каже, дуже болить голова.
— 31 января, вечером, у меня закончились лекарства, и я вынуждена была пойти в аптеку, — розповідає. — Купила, возвращаюсь, а в подъезде какой-то незнакомый человек мне навстречу — в белой шапочки, глаза злые. Он ушел, я к квартире. Смотрю, мокрые следы у моих дверей. Значит, он был там. Звоню сыну, а он как раз в аэропорт "Борисполь" кого-то повез. Володя сейчас таксует. Он меня успокоил. Приняла лекарство, сижу. Было где-то семь вечера. Слышу, в замке кто-то ключом щелк-щелк. Я затаилась. Оно пощелкало и ушло.
Через півгодини господиня почула, що двері знову хтось намагається відчинити.
— Я до глазка подивитися, а його чимось закрили. Стукають, почали кричати: "Открывай, сука, иначе выбьем двери!". Я злякалася — явно бандити ломляться. Стала дзвонити в міліцію. Дзвінок мій прийняли, але ніхто не їде. Знову набираю міліцію: "Спасайте, двері вибивають, бандити лізуть!". "Ми вже знаємо", — відповіли. І нікого. А я чую, вже замок вирізають. Забігала по квартирі: що робити? Згадала про газовий пістолет чоловіка. Там обойма на п'ять патронів. Схопила його, кричу: "Хлопці, буду стріляти!". А вони: "Стреляй, сука!". І свердлять замок. Бац, і ручка від дверей випала. Я в ту дірочку пістолет просунула і стрельнула два рази. А вони двері вже ломом вибивають. Стою в прихожій із пістолетом. Рішила: буду оборонятися до кінця. Тут двері падають, прямо біля мене. Натиснула курок, — осєчка. Дивлюся, "беркутівець" у камуфляжі і ще чоловік 10 ввалилися у квартиру.
"Беркутівець" ударив по потилиці. Я впала. На мене наділи наручники, закрутили руки за спину. Ось іще слід залишився. Стали бити по почках. Від страху і болю я обпісялась. Стала плакати і просити: "Не бийте! Хлопці, хто вас породив, мати чи вовчиця?". Лише тоді перестали бити й почали лазити по квартирі. Не знаю, що вони зробили б зі мною, якби не підійшли міліціонери у формі, а з ними одна жінка. Ці поставилися до мене по-людськи. Допомогли встати. "Зніміть з мене наручники, — попросила, — я нікуди тікати не збираюся". Я ж не знала, що за дверима міліція з бандитами. Хіба міліціонери можуть обзивати стару жінку сукою?
Сходила в туалет по-маленькому. Біль у спині страшний, а сеча з кров'ю.
Потім повезли на Шевченка, 13, у міськвідділ міліції. Мене колотить, відчуваю, в обморок падаю. Тут і син приїхав. Попросив викликати "швидку". А та все не їде, а мені все гірше, очі закочуються. Син кричить: "Мамо, мамочко, не вмирай, дивись мені в очі!".
Приїхали лікарі, сказали, що треба госпіталізувати. Так я опинилася в хірургічному відділенні. Санітарка принесла судно, я знову помочилася з кров'ю. Призначили дослідження почок і черевної порожнини. Я ще показувала пухлину від удару.
Валентина Аркадіївна кілька років судиться за власну квартиру. Вважає, її обманом змусили підписати документи купівлі-продажу.
— Ми з чоловіком служили на Кольській флотилії. Він офіцер на підводному човні, я була начальником секретної частини політвідділу. Потім приїхали в Чернігів, купили трикімнатну квартиру. Дев'ять років тому продали її й купили двокімнатну на вулиці Доценка, поряд з аптекою "Сальвія". Три роки тому чоловік помер — серце підвело. Квартира належала нам порівну, а після смерті чоловіка його частина була поділена між мною і нашим єдиним сином. У нього перший шлюб не склався. З'явилася інша сім'я, живе він із другою дружиною. Займалися бізнесом. Але потім щось не заладилося. Йому були потрібні 100 тисяч гривень. У сина був знайомий, Михайло Савлєв, який погодився позичити ці гроші. Треба тільки сходити до нотаріуса, підписати документи. У мене якраз гіпертонія розгулялася: голова крутилася, було погано. Підписала. А пізніше виявилося, що то був не договір позики, а договір купівлі-продажу. Нібито я за 100 тисяч гривень продала двокімнатну квартиру в хорошому районі. Це було десь у кінці 2009 року. А в травні 2010-го прийшов цей Міша й каже синові Володі: "Квартира моя. Нехай твоя мати їде в село". Але ми вирішили боротися, почалися суди.
Я багато переживала й у кризовому стані потрапила до лікарні, у відділення неврології. Квартира закрита. Тут приходять дві жінки у формі, держвиконавці. Кажуть, відкриють мою квартиру, а я повинна підписати якісь документи. Я відмовилася.
25 січня повернулася додому, а в дверях новий замок. Викликала слюсаря, він його поміняв, і я увійшла в квартиру. Усюди якісь печатки. З вазочки пропало золото — великий золотий перстень із каменем "золотий пісок" і кулон із таким же каменем, золоті сережки, ланцюжок і 800 гривень. Син якраз був у від'їзді. А мені так погано стало, що навіть не було сил написати заяву в міліцію. Золоті прикраси з кожної поїздки привозив чоловік. Він бував у Сирії, в Єгипті, в інших країнах.
6 
35413
Коментарі