Центром селища Щорськ Криничанського району Дніпропетровщини пролягає колія Придніпровської залізниці. Третій місяць тут стоять на відстої порожні вантажні вагони. Щоб дістатися з одного місця в інше, селяни пролазять між колесами.
— Отако й живемо, — вигулькує з-під коліс місцевий 28-річний Геннадій Татаренко. Обабіч колій він рве у мішок траву худобі. — Щас пока не страшно, бо біля поїзда ніякого шевєлєнія нема.
Щорськ — за 87 км від Дніпропетровська. Його заснували 1881-го, коли зводили залізницю Катеринослав — Казанка (сучасні міста Дніпропетровськ і Долинка Кіровоградської області. — ГПУ). Тоді селище називалось Божедарівкою, залізнична станція досі так називається. Крізь усе селище прокладено три залізничні колії.
З Геннадієм Татаренком підходимо до станції по обіді. На платформі стоять кілька чоловіків. Дивляться на бетонні плити на коліях — пішохідний перехід. Плитами йдуть дві пенсіонерки, жінка з дитячою коляскою, підліток із синім пластмасовим тазиком, чоловік з іржавим велосипедом "Десна". За 10 хв до переходу на двоколісному "Мінську" під'їздить підліток. Переднє колесо застряє між плитами. Ззаду показується локомотив, машиніст сигналить.
— Кидай його, кидай… — підбігає до хлопця 61-річний Володимир Варламов.
Той продовжує штовхати мотоцикла, кричить. Локомотив наближається. Варламов із Титаренком смикають мотоцикла — колесо вискакує зі щілини. За мить проїжджає локомотив, машиніст лається з вікна.
— Спасіба, мужики, — каже власник мотоцикла Олександр. Заводить "Мінська" і зникає.
— Це в нас обичне явище, — махає рукою Володимир Варламов. — Ви он трохи дальше пройдіть, на відстійні колії, подивіться на безпредєл. Там уже пару місяців стоїть технічний поїзд. Щоб його обійти, треба десь лишній кілометр пройти. А хто хоче? Усі спішать — на базар, автобус, на роботу, в школу. Тому під ним лазять, стежки повитоптували.
— Там, за рельсами, в нас уся інфраструктура, — підходить до переходу депутат селищної ради 44-річна Алла Котова. За руку тримає 6-річного сина. — Школа, лікарня, пошта, селищна рада, магазини, базар. А по цей бік чотири вулиці і села Олексіївка, Вільне. Приїжджають люди електричкою із сіл Тепловка, Труд Жовтень, Адамівське, Кудашівка, Милорадівка. Усі бігають по рейсах із колясками, велосипедами, "кравчучками". У нас на вулиці Матросова десь 70 дітей живуть, у школу ходять. Тоже через рейси мусять перебігати. У мене дитина піде на осінь у перший клас. Я сивію від думки, що вона мусить під поїзд лізти.
Алла Котова зібрала підписи, щоб у селищі звели підземний перехід. Підписалися майже всі мешканці Щорська. Надіслали листа керівництву Придніпровської залізниці.
— Прийшла відповідь, що на 2012 рік коштів на перехід нема. Може, закладуть на 2013-й. Ми ж просимо прорити всього малюсенький перехід, хіба це так багато? — пояснює.
— Та яке багато? Розказують нам, — обурюється депутат селищної ради Микола Мириниченко. — На день пригнати екскаватора, кинути чотири-п'ять залізобетонних тюбінгів. Колись були плани облаштувати нам підземний перехід, але все заглохло. Керівник Придніпровської залізниці Олександр Момот хоче в Криму побудувати супервокзал з ліфтами й ескалаторами. А щоб наші люди під колесами не лазили — не може копійки знайти.
— Після наших скарг вони кинули пару плит — типу перехід, — продовжує Алла Котова.
— Добре хоть шось, — каже висока брюнетка, яка перевозить через колії 2-річну доньку у дитячому візку. — Раніше, щоб у центр попасти, мусила стрибати з коляскою через рельси. Щас легше, але все рівно страшно.
— Скільки тут смертей уже було, — махає рукою Володимир Варламов. — Осьо недавно мужик стояв, їхав поїзд, з нього проволока стирчала. То мужика на смерть пробило. Ще раніше 5-річну дитину задушило. Вони там уп'ятьох перелазили. Вся сім'я перелізла, а воно не встигло.
До гурту підходить працівник станції у рожевому жилеті з рацією.
— А шо толку, шо про нас опять напишуть? — питає. — З Києва скинуть на область, а та одчитається, що перехід уже зробили. Покажуть оті плити.
Щодня станцію Божедарівка Дніпропетровської області проїжджають до 10 поїздів. Вантажні вагони ставлять тут на відстій у середньому на три-чотири місяці. Протягом 2011 року на залізничній станції загинули троє людей, зокрема 5-річна Вікторія Ребрик — під колесами поїзда.
7 
1
Коментарі
1