"Мама Альоші Ніна Ситник була мені племінницею, — розповідає 69-річна Віра Гайденко з Донецька. — Вона померла від раку в 42 роки. Перед смертю, у вересні 1992-го, двічі на день посилала телеграми: "Віра, швидше! Мені погано! Нікому довірити сина. Залишаю тобі". Ніночка була моєю улюбленицею, вважала мене сестрою".

Віра Мойсеївна мешкає у двокімнатній квартирі 9-поверхівки на Ленінському проспекті — спальному районі міста. Розмовляємо в 14-метровій кімнаті. Тут усе акуратно складено. Телевізора, радіоприймача немає.

До 1992 року Віра Гайденко жила в російському місті Петропавловськ-Камчатський. Із чоловіком розлучилася, син після армії одружився й переїхав до Владивостока. Працювала на рибзаводі, оформляла пенсію. Отримавши телеграму з Донецька, почала збирати речі. Син із невісткою ображалися, що вона їде, а не залишається доглядати рідного внука.

— Тоді я не думала, що виїжджаю назавжди, — пояснює Віра Мойсеївна. — А Ніночка квапила: "Поспішай!" Я поїхала. Доки їхала, Ніночка померла на руках сусідів.

Квартиру на Ленінському проспекті робітниця металургійного комбінату Ніна Ситник отримала 1989 року. Жила з сином Олексієм. Із чоловіком розлучилася, коли хлопчикові було два роки.

— Щойно Віра зайшла, Альошка обхопив її й завмер, — розповідає 56-річна сусідка Олена Миколаївна Труш. — У Віри добре серце. Вона не могла допустити, щоб хлопчика забрали до дитбудинку.

Віра Мойсеївна прописалася в квартирі племінниці, оформила опікунство над хлопчиком, отримувала 37 грн допомоги від держави. Змінила російське громадянство. Працювала сторожем в їдальні,  коли бракувало грошей — збирала пляшки.

— Іноді Ніна їла лише хліб із цибулею, — до розмови приєднується 70-річна сусідка Юлія Венедиктівна Подчищайлова. — Та єдиному синові віддавала все найкраще — цукерки, зефір, солодкі булочки. Віра робила так само — собі білизну штопає, а Альошці — відразу три пари нових шкарпеток по 4.50.

— Про себе Віра Мойсеївна не думала, — згадує 54-річна сусідка Валентина Каніщева. — Усе Альоші. Слізьми та проханнями влаштувала його до військового ліцею. Якось іду ввечері, а вона з каструльками біжить. Каже: "Млинці несу, Альоша не може їсти ліцейної їжі".

Після ліцею хлопець влаштувався на завод. До кінця 2005 року Віра Мойсеївна жила з ним мирно. Та взимку він познайомився через Інтернет із 20-річною Оленою з Рівного. За декілька місяців одружився. Після цього, говорить Віра Гайденко, у сім"ї почалися сварки.

Альоша намагався задушити бабусю

— Віра півроку в мене жила, бо там було нестерпно, — говорить Юлія Подчищайлова. — Якось Альоша намагався задушити бабусю, у неї піднявся тиск, викликали "швидку". Стареньку нікому захистити.

Торік Олексій Ситник подав позов про виселення Віри Гайденко із помешкання. Написав, мовляв, 1992 року Віра Мойсеївна приїхала з Росії сама, хотіла отримати квартиру.

Ленінський райсуд Донецька вирішив — виселити Віру Гайденко без надання іншого житла. П"ятий місяць судові виконавці намагаються зробити це, та сусіди перешкоджають.

— Щоранку думаю, де прокинуся завтра, — плаче Віра Мойсеївна. — Доки Альоша з Лєною вдома, ванною намагаюся не користуватися — хіба що вночі, крадькома. Улітку хотіла насмажити кабачків, а Олена заскочила й як закричить: "Ви тут ніхто!".

За стіною чути плач дитини. Торік у Ситників народився хлопчик. Його імені Вірі Мойсеївні не кажуть.

— Дружина Альоші лякає його мною, — заходиться плачем жінка. — Говорить:"Там бабай, страшний-страшний, не ходи туди".

Сусіди підтримують Віру Мойсеївну. Вони не пускають судових виконавців до її помешкання.

— Ми тут як сестри, — говорить Олена Труш. — Ходили до суду. Нам штрафи величезні вліпили за перешкоджання виселенню. Та ми все одно не дамо ображати Віру.

— Віра Мойсеївна прописана й проживає в цій квартирі з листопада 1992-го. Жінку виселили, бо вона — тимчасовий мешканець! — обурюється адвокат Ігор Померанський, 48 років. — Згідно з Житловим кодексом України, якщо особи перестали бути членами сім"ї винаймача, але продовжують проживати у приміщенні, вони мають такі ж права, як і винаймач. Тобто Віра Мойсеївна й Олексій мали рівні права на квартиру.

Стукаємо до Олексія. Відчиняє худенька дівчина, за нею стоїть високий чоловік. Йому 26 років. Та на вигляд він молодший.

— Вважаю, що вона повинна звільнити другу кімнату, — позіхає Олексій. — Краще поговоримо про це пізніше. Я щойно прокинувся.

— Коли ви були малим, тітка Віра замінила вам батьків.

— Я так не вважаю, — говорить він і зачиняє двері.

Сусіди говорять, що Олексій не працює. Живе на гроші дружини.

×