Наталія Кривко знайшла повішеним 12-річного сина

— Не знаю, як жить дальше. Спасають старші діти і внуки. Прошу, щоб допізна біля мене були. А вночі лягаю — і заснуть не можу. У голові сотий раз прокручую той день. І питаю: "Чого ти таке зробив? Чого?!" — говорить 50-річна Наталія Кривко з села Мазінки Переяслав-Хмельницького району на Київщині. Уранці 27 квітня за хатою знайшла повішеним сина 12-річного Дем'яна.

Жінка зустрічає на порозі будинку на вул. Шевченка. У дворі скошена трава, лежать дитячі іграшки. Збоку — зрубаний горіх, на якому повісився Дем'ян. Поряд — горщик із червоною петунією.

— У горіха було дві великі гілки в різні боки. На тій, що ближче до двору, висіла боксерська груша. На іншій, що в сторону городу, Дьома й повісився, — йдемо за хату. — Тоді цілу ніч ішов дощ. Я встала в п'ять утра. Взяла сапу, граблі, відро з горохом і пішла на город. Надворі сіріло. Сина зразу не побачила. Десь за півтори години верталась. Дивлюсь — Дем'ян. Кричу: "Ах ти ж, іди збирайся в шко…". І тут поняла, що случилось.

У мене з рук усе попадало. Так закричала, що зірвала голос. Якось доповзла до хати. Набрала старшу дочку й чоловіка. Кажу, не знаю, як вам про це казати, але Дьоми більше нема. Потом подзвонила в поліцію. Приїхали десь за годину. У мене тоді, мабуть, мікроінсульт случився. На лівій руці досі великий палець не чувствую.

Село Мазінки — за 17 км від райцентру й за 85 км від столиці. Тут 665 жителів. Є дитсадок, початкова школа, три продуктові крамниці, бар. Після аварії на Чорнобильській АЕС на околиці звели 148 будинків для переселенців із постраждалих територій.

— Дьома повісився на електричному проводі. Таким собачку пробували прив'язувати. Так вона клац — і перекусить. А його видержав, — каже Наталія Борисівна. — Провід був зачеплений за гілку, скручена здорова петля. Міг би весь туди пролізти. Але за рахунок того, що всередині двожильна проволока, йому зразу здавило шию. Під ногами була неперевернута виварка. Одним коліном стояв на краю каструлі, друга нога звисала. Нею до землі не діставав.

Зразу після похорону старший син зрубав дерево. Горіх розпиляли і скинули в садок біля городу. Частину спалили, осталось ще трохи. Хочемо й корінь викорчувати. Ось понюхайте, від нього трупом тхне. На тому місці посадимо розу.

Наталія Кривко одяг­нена в блакитну майку та бежеві бриджі. Темне з сивиною волосся скуйовджене, заколене на потилиці. Запрошує до напнутої біля хати бесідки.

— Нічого дивного за сином не помічала. Все було, як завжди, — продовжує. — За тиждень до його смерті їздили в Дніпро, провідали бабушку і дєдушку. Дьомі дали гроші на моторолер, батько йому новий телефон купив. 26-го допізна грав із хлопцями у футбол на стадіоні. Як розходились, крикнув: "Пацани, на скоко завтра збираємось?" Договорилися, як завжди, на вечір. Коли прибіг додому, попросив мене нагріти борщу. Я все наготувала і лягла спати. Те, що він не ночував у хаті, й подумати не могла. Навіть коли ненадовго кудись ішов, завжди попереджав.

Жінка пригощає кавою. Під ногами крутяться білий та чорний собаки.

— У нас ще й пекінес є — свідок Дьомкиної смерті. Страшно його любив, усюди хвостиком бігав. А як сина не стало, зліг. Не їсть нічого, ніс сухий, важко дихає. Горілкою пробували відливати — не помагає. Он там лежить, помирає, — киває в бік хати.

У Наталії Борисівни лишилися п'ятеро дітей. 30-річний Дмитро, 27-річна Любов і Яна, 23 роки, — від першого чоловіка, із ним розлучилася. 16-річну Дарину, Давида, 14 років, і Дем'яна народила у шлюбі з В'ячеславом Кривком, 60 років. Чоловік працює водієм маршрутки в Києві вахтовим методом по тижню. Наталія — домогосподарка. Позаторік звільнилася з птахофабрики.

— Дьома був найменшенький, любимчик. Коли ходила ним вагітна, казали, буде дєвочка. А народився красавчик із бархатними рєсніцами, — обіймає портрет сина з чорною стрічкою. — У нас був сильний зв'язок. Досі вдвох спали. Як нашкоднічає, швидко-швидко цілує мені руку — від долоні вверх: "Прости, прости, прости". У першу ніч після похорону наснилося, як він вибігає з хати. Лиця його не бачила, нічого не сказав. Тепер спалюю свічки до нуля, прошу: "Прийди ще раз. Розкажи, що сталось". А його все нема. За пару днів після похорону в нього на фотографії появилися сльозки. Бачите? — показує на білі цятки на очах хлопця.

У двір заходять доньки, молодший син та онуки Наталії Кривко. Сідають поруч.

— Дьо-о-о-мка наш! Ба, а чого він таке зробив? — тулиться до На­талії онука 6-річна Анастасія.

Роздивляється розкладені на столі світлини Дем'яна.

— Та хто ж його знає, — знизує плечима жінка. — Старша дочка до бабки обращалась. Та розкинула на карти і сказала: причина в послєдньому дзвонку. В дев'ять вечора з чимось Дьома дзвонив до свого друга Борі. Той хлопець — ровесник сина. Із сім'єю переїхав до нашого села з рік тому. Його мати раніше сиділа в тюрмі, старший брат — наркоман. Про отчима розказували, що предлагав дітям по селу покурити. У середині квітня їх виселили — не платили за свєт, газ. Наробили боргів. Переїхали в Переяслав-Хмельницький. Дем'ян почав прогулювати школу. Брав зошити, книжки і їхав до того Борі. Я ж не знала. Чого його туди тягло? Мій чоловік із старшим сином хотіли поїхати до них, розібратися. Вияснити, про що в той вечір говорили. Я сказала: "Не смійте. Хай цим поліція займається".

На порозі під будинком сідає Любов, старша сестра Дем'яна.

— Брат не міг сам повішатись. Може, грав у "собачий кайф" — це коли на деякий час перетискають сонну артерію, щоб не надходив кисень. Крутився, а нога з каструлі зіскользнула і йому здавило шию, — міркує. — Він був не по віку дорослий. Я з чоловіком і дітьми живу в іншій стороні села. Якось чую у дворі: гуп-гуп. А то Дьома прийшов дров нарубати.

— Він з усіма дружив. Розказував, що пару старшокласників його зачіпали. Але вони до всіх менших пристають. Та й Дьома такий, що вмів за себе постоять, — додає Дарина.

— Я приїхала до них зразу, як все случилось. Наталію наколола медсестра. Батько ледь не землю гриз від горя. Видовище було не для слабо­нєрвних, — згадує 43-річна Раїса Лещенко, голова сільської ради. — У них гарна родина. Чоловік усіх забезпечує. Не ділить дітей на своїх і чужих. Не знаю, що спровокувало хлопчика. Ходила разом із поліцією по вулиці. Питали в людей, його друзів, чи не мав якихось проблем останнім часом. Усі тільки руками розводили.

Цвинтар від дому Кривків — метрів за 700. Ідемо туди разом із Яною, Дариною та Анастасією.

— Дьома дуже веселий і модний був. У нього вєщєй у шкафу більше, ніж у мене. Міг кілька разів на день переодягатись, — каже Яна. Коли згадує брата, усміхається. — Причоску носив, як в Усика (боксер Олександр Усик. — ГПУ): по боках коротко вистрижено, а зверху — хвостик.

Могила Дем'яна на краю цвинтаря. На ній кілька вінків. По центру стоїть найбільший — від батьків із написом: "Дорогому и любимому сыночку". Поряд похований ще один повішеник.

— Ховати брата тут сказала голова села. Наче ця територія буде для самогубців, — говорить Яна. З-під вінків дістає два пластирі. — Це хтось із пацанів приніс. Дьома постоянно ганяв на вєліку. Пробивав колеса, потім ремонтував, клеїв.

Дем'ян закінчував п'ятий клас. Мав бути класом старше, але в той рік не набралась достатня кількість учнів.

— Свою роль у цій трагедії зіграв і недогляд за дитиною, — говорить Людмила Аронська, заступник директора Дем'янецької школи, де навчався хлопець. — Дем'ян не ночував удома, а цього ніхто не помітив. У нас він навчався з жовтня 2016-го. Батьки в школу не навідувались. Якщо треба було здати гроші на харчування чи інші потреби — дзвонили татові. Телефон учня перевірили слідчі. Переписки чи ігор, що могли б спонукати до такого кроку, не знайшли.

— Не думаю, що це випадковість. Він же не впав і вбився. Щось його підштовхнуло це зробити, — каже Олександр Миколайович, класний керівник Дем'яна.

З двору навпроти Кри­вків тихо лунає музика. Там живе родина фермера Тимофія Слюсара. З будинку виходить його дружина Марія, 62 роки.

— Дем'ян був сонячною дитиною. За мамою — страшне. Кожен раз, як прийде після гуляння додому, цілує її, — усміхається жінка. — У прошлому році я просила Наташу помогти нам сіно загрібати. То й він прийшов. Робив з усіма нарівні. У них дуже дружна сім'я. Діти не обділені. Наташа всю ніч може простояти за плитою. Але в хаті одним супом не обмежується.

— Після 40 днів знову підемо до бабки. Може, таки поможе, — витирає сльози Наталія Кривко.

— Мам, всьо, — із-за будинку виходить Дарина.

Пояснює, що помер пекінес.

13 років у селі ­Мазінки Переяслав-Хмель­ниць­кого району Київської області живе родина Кривків. Доти орендували квартиру в Києві.

— Я родом із Броварів. Чоловік — із Дніпра. Познайомилися в столиці. Разом уже 19 років, — розповідає 50-річна Наталія Кривко. — 2005-го купили невеликий дерев'яний будинок у Мазінках. Хочемо його розширити. Вже залили фундамент.

×