— Сьогодні зранку проходив губернатор Михайло Костюк. Тільки побачив плакати — голову набік і втік. Усі тікають, коли в них помощі просити. То перед виборами всі добрі. Голова облради Олег Панькевич навіть відповісти нормально не зміг. Якісь писюльки понадсилав, — каже Ольга Кузьма, 64 роки.
Зранку 14 травня вона з чоловіком 70-річним Романом Кузьмою стоять під Львівською облдержадміністрацією. Оголосили голодування. Обоє — пенсіонери та інваліди другої групи.
— Будемо по черзі сидіти і відпочивати, — Роман Андрійович ставить алюмінієвий стілець.
— Я 30 років пропрацював кранівником на другому Львівському залізобетонному заводі, — чоловік бере один із плакатів. Підносить його вище, щоб помітив чоловік у чорному костюмі, що проходить повз. Той не реагує. — Ще в 1968 році став у чергу на квартиру. Але директор заводу Ігор Топилко запхав поперед мене своїх родичів. Вони отримали квартири, а я — нє. З дружиною, дочкою, сином і двома онуками тулимося в однокімнатці на вулиці Польовій. Її колись завод дав. Вона на другому поверсі. Під нами були камери холодильного обладнання магазину. Шум жахливий, вібрація. Ми з хати тікали, по ночах пхали вату в вуха. Тільки недавно холодильники змінили на тихіші. Але воно вже зробило свою роботу. Ми з жінкою — онкохворі, старший онук Юра має бронхіальну астму. Зараз закінчив 11 клас. Молодшого Діму у 3-місячному віці паралізувало після щеплення. За нову квартиру ми судилися. Перший суд виграли, але наступні програвали. Топилко ходив хвалився, шо в нього все куплене. Казав, шо останні портки продасть, але квартири Кузьмі не дасть. Тільки в 2001 році домоглися свого. Тоді Папа мав до Львова приїхати. Ми на протест вийшли. То повстидалися і дали нам п'ятикімнатну квартиру в новобудові на вулиці Тракт Глинянський. Але вселитися туди не можемо.
— Та хіба то квартира? — змахує рукою Ольга Кузьма. — Батарей, підлоги, сантехніки нема, вікна повибивані, стіни оштукатурені не повністю, стяжка розсипається. Де двом інвалідам взяти гроші на ті ремонти? Чоловік 900 гривень отримує. Я ще менше. На харчі й ліки ледве вистачає. Меншому онуку на реабілітацію в рік більше 5 тисяч треба. Депутати тільки обіцяють або відмовляють. З усіх тільки колишній губернатор Василь Горбаль допоміг. Купив вхідні броньовані двері. Хотів ше помогти, але не встиг.
Чоловік підводиться зі стільця. На нього сідає жінка.
— Я буду тут до побєдного кінця, — плаче Ольга Ярославівна. — Бо котів і собак захищають, а пенсіонерів-інвалідів нє? Буде Євро — хай уся Європа побачить, як у нас дбають про людей.
1 
1
Коментарі