Мешканці гуртожитку по вул. Левицького, 6 у Донецьку сплять із паспортами — єдиним доказом на право жити тут.
— Одним махом усіх зробили бомжами, — каже російською тамтешній Анатолій Чорнобай, 58 років. — Нові хазяї гуртожитку відкрито кажуть: ви не маєте права тут жити.
Гуртожиток триповерховий, цегляний. Будівля належала заводу гірничорятувальної апаратури, тут мешкають його працівники. 2000-го в гуртожитку зробили капітальний ремонт і за два роки продали фірмі "Слав Консалтинг". За 1,5 тис. кв. м у центрі міста ті заплатили 24,5 тис. грн.
— На той момент тут жили 74 людини. Ми стали заважати, нас почали виживати, — Анатолій Чорнобай веде до кімнати. — Двічі гуртожиток підпалювали. Найактивніша з нас Саша Чечета у 45 років згоріла від раку. Володю Подібного виселяли судом, підселяли людей. Він не ламався, але раптом помер. Моя жінка на нервах на діабет захворіла.
Повз вахтера проходимо навшпиньки — приводити гостей у гуртожиток заборонено.
— Навіть лікаря до онуки не пропускають, — зітхає Анатолій Іванович. Він із 58-річною дружиною Олександрою, сином 32-річним Артемом і онукою 10-річною Марією займають дві кімнати загальною площею 28 "квадратів".
До Чорнобаїв заходять сусіди.
— Мені не давали паспорта, мав проблеми з технікумом і військкоматом, — говорить 17-річний Андрій Чечета. — Бо не давали довідку з місця проживання.
— Після продажу гуртожитку мене зняли з обліку в поліклініці, дружину та дитину до себе не можу прописати, живуть як бомжі, — перебиває його Валерій Вєтков, 33 роки.
— Куди ми тільки не ходили, — додає Анатолій Чорнобай. — Нам у лоба кажуть: ніхто не поможе, бо вас купив головний господарський суддя країни.
Чорнобай працює на заводі токарем, досі є його акціонером. 10 років листується з чиновниками.
— Ось дивіться, — дістає копію листа. 2004 року голова Державної судової адміністрації України Володимир Карабань вимагав від губернатора Донеччини виселити людей. Мовляв, ДСАУ хоче переобладнати гуртожиток на готель для суддів. "Досягнута домовленість із компанією "Слав Консалтинг" про надання у безоплатне користування гуртожитку, проте там продовжують безпідставно мешкати громадяни, які втратили житлові відносини з власником гуртожитку", — пише Карабань.
До себе запрошує матір-одиначка 49-річна Олена Парахіна. Вона живе у кімнаті на 11 "квадратів" з доньками 16-річною Маргаритою та Марією, 22 роки.
— Платимо як за квартиру, а живемо — самі бачите, — показує умови. — Газ 2009 року відрізали, гарячої води та душових немає, хоча до продажу були. Воду й опалення відрізують, пробки постійно горять, за світло платимо "зі стелі", бо окремі лічильники не дозволяють.
Із мешканцями спускаємося до нових власників гуртожитку. Офіс "Слав Консалтингу" на першому поверсі.
— Эти люди с 2002 года задолжали нам 152 тысячи гривен! Хватит жить на халяву! Едь к себе в Стаханов! — керівник гуртожитку від "Слав Консалтингу" Лоліта Григорівна кричить на Парахіну. — Единственная сфера нашего бизнеса — сдача помещений в аренду. А из-за этих людей мы банкроты.
Мешканці гуртожитку просять суд скасувати приватизацію. Донецький апеляційний їх не підтримав, тепер чекають вироку Верховного.
— Гуртожиток — це житловий фонд держави, під час приватизації заводу його мали передати у комунальну власність, — розказує адвокат Олександр Саркісов, 55 років. — Отаким шляхом в Україні і робляться мільярдерами. Судді не хочуть ставати на бік простих роботяг. Для них люди — планктон. Краще прислужитися "хорошій людині", а не планктону.
3 
1
Коментарі
32