"На работу я шел с ножом во внутреннем кармане и кухонным топориком в дипломате, — розповідає 55-річний в"язень Геннадій Кушніренко про події 26 вересня 2003 року. — Секретарша к моим посещениям привыкла, спокойно пропустила в кабинет. Сегодня, кстати, годовщина".

Із Геннадієм Миколайовичем розмовляємо по телефону через скло в кімнаті для зустрічей Житомирської виправної колонії. Чоловік вибачається, що говорить російською. Каже, українську призабув. Кушніренко — худорлявий, з коротким сивим волоссям, у чорній спецівці з авторучкою в нагрудній кишені.

Родом чоловік із Росії. Народився в Магадані. Із дружиною та донькою жив у Житомирі. Його батько — з райцентру Андрушівка. Спочатку Геннадій працював у держінспекції області з охорони праці, з 1998-го — з енергозбереження. Був головним спеціалістом, начальником відділу експертиз.

— Він жив на роботі, — згадує його теща Галина Морозова. — Навіть у відпустку не ходив.

Із начальником Анатолієм Малашком Кушніренко товаришував. На свята збиралися родинами.

— Анатолій був чудесною людиною, — каже Галина Олексіївна. — Обожнював зятя. Та й Гєна любив начальника.

Малашко будував дачу, часто відлучався з роботи. За себе лишав Кушніренка, той підписував рахунки. 2001 року чоловіки почали конфліктувати.

— Чому рахунок виписаний на суму меншу, ніж треба? — якось поцікавився Малашко.

— За цю роботу завжди брали менше, — відповів Кушніренко.

Малашко звинуватив його в самоуправстві. Наказав писати заяву на звільнення. Кушніренко відмовився. Натомість написав сім доповідних на начальника.

На початку 2002-го Геннадій Миколайович не пройшов на роботі атестацію. Його звільнили за професійну невідповідність із відповідним записом у трудовій. Два з половиною роки він не міг влаштуватися на роботу, просив Малашка поновити його. Скаржився до урядових структур Києва, писав листи на ім"я президента України. Погрожував, що уб"є свого колишнього начальника, відріже йому голову і надішле її Леонідові Кучмі. Погрози ніхто не сприймав усерйоз. Кушніренко зрозумів, що його ніколи не поновлять. 26 вересня 2003 року він зайшов до Малашка.

— Я даю вам останній шанс! — крикнув йому. — Візьміть на роботу!

На погрози Малашко не зважав. Та цього разу Кушніренко  кинувся на Малашка.

— Першим ударом попав у серце, — згадує Геннадій Миколайович. — Він схопив мої руки. Я не зміг дістати з дипломата сокиру, щоб відрубати голову. До кабінету збіглися колеги.

Малашко помер. Кушніренка затримали. Проти чоловіка порушили кримінальну справу. Засудили до 12,5 років в"язниці. Він досі не вважає себе винним.

— Я вбивав зло, а не людину, — каже він. — Якби можна було зло відділити від людини.

Кушніренко притискує до скляної перегородки свій щоденник, який вів у слідчому ізоляторі. Товстий зошит у клітинку списаний акуратним почерком: "До какого состояния нужно довести патологически интеллигентного человека, чтобы он решился на такое...".

Геннадій Миколайович згадує батька, який воював із гітлерівцями.

— Батько теж убив мерзотника, — каже Кушніренко. — Вони служили в одній частині.

Кожні два місяці чоловіка провідує 46-річна дружина Тамара й донька Ірина, 22 роки. Із кореспондентом "ГПУ" зустрітися не захотіли.

— Нам дуже погано без нього, — каже теща. — Він усе в собі тримав. Усе мовчки, мовчки. Дуже переживав за своє звільнення. В Київ до начальства їздив, жінку просив, щоб за нього їздила. А що вона могла. Казала, щоб захищався сам. Він і захистився...

×