51-річний Олександр Музичко на прізвисько Саша Білий жив у селі Бармаки за 7 км від Рівного. Останні 10 років будував дім неподалік батьків. Чотири — мешкав там.
Двоповерховий дім Музичка стоїть на пагорбі на вул. Короткій, 5 — у районі сільських новобудов. Стіни світло-сірі білої цегли, дах вкритий червоною металочерепицею. Необгороджений двір заріс бур'янами, в центрі на купу звалене будівельне сміття, двері хати затягло павутинням — у домі ніхто не живе. Із сусідського дому виходить 39-річний Володимир Адамович.
— Сашко був гарний чоловік, з усіх сусідів подобався найбільше, — каже. — Щоранку гукав: "Привєт, сусід!" Поговориш з ним, і настрій підіймається. Відвертий, веселий, чесний та дуже прямий. Ну прям, як палка. Міг і між роги дать. Таких відкритих людей треба ще пошукати. Навіть діти звали його просто Сашком.
Сусід проводить двором Музичка.
— У Сашка не було понтів. Був близький до землі. Лишились зі стройки кусочки кірпічиків, то сам виніс на дорогу, вистелив. Сашко був націоналіст, причом толковий. За то його бистренько убрали, щоб інші мовчали. Кажуть, тіпа незаконно прокурора за чуба смикав. Ви подивіться на тих прокурорів. На джипах їздять, взятки беруть.
Навпроти хати Музичка мешкає його друг 55-річний Леонід Станкевич. Запрошує у двір, металеву хвіртку зачиняє зсередини.
— С Сашей я был знаком лет 20, — закурює цигарку. Оглядає у дворі густий газон, обсаджений ялинками і обкладений декоративним круглим камінням. — У меня тогда был серьёзный бизнес. Саша нас пригласил в гости. Тогда он был редактором какой-то газеты, собирал деньги для партии. Я дал. Потом оказалось, что он мой сосед. Советовались по строительству, начали дружить. Моя дочь живет в Вене, каждое лето привозит внуков. Саша постоянно с ними играл.
— Шашко был наш друг! — з хати вибігає внук Станкевича, 8-річний Антон. За ним — брат 4-річний Михайло. — Без конца у меня кепки забирал, говорил: а у меня такой нет. Спасибо за подарок.
— Сашко очень хотел детей. Первыми сделал детские комнаты в доме. Там все есть, а в остальных комнатах нет ни дверей, ни мебели. Даже кухни нет. Пару шкафчиков, что-то из офисной мебели и любимый диван. К нему всегда приходили только мужики, все с УНА-УНСО. Женщин почему-то не приглашал. Я на похорон покупал ему брюки и рубашку. А то в него ничего этого не было, ходил в одних джинсах и кроссовках. Сашко давал мне ключ от своего дома. Просил присматривать, когда его нет, цветы поливать, — Леонід Миколайович показує п'ять дерев: лимонів і апельсинів. — Огород сам обрабатывал. В прошлом году собрал хороший урожай перца, угощал.
Батьки і брат Музичка часто провідують хату.
— Родители не знают, что с этим домом делать, — каже суcід. — Продавать боятся, чтобы деньги не своровали. Когда сюда приходят, оттуда слышны такие крики, не передать. Не слезы, а именно крики, что-то нечеловеческое, звериное. Его родители такие люди, что даже если продадут дом, все равно до конца жизни будут пахать на своих городах. А брат не заслуживает на этот дом. Он 30 лет в тюрьме отсидел.
2 
1
Коментарі