У місті Калуш Івано-Франківської області батьки понад 30 років не випускали з квартири сина Миколу Хомича. Чоловік — глухонімий, має затримку психічного розвитку. Люди прозвали його "квартирний Мауглі". Він неосвічений, не вміє тримати столові прибори, не може самостійно пересуватися. Зараз йому — 38.
До квартири Хомичів працівники соціальної служби вперше потрапили в середині лютого, коли помер батько Миколи. Небіжчик два дні пролежав у ліжку накритий ковдрою.
— Хомичі затопили сусідку знизу. Коли та прийшла, відкрила двері Шура — власниця. Сказала: "Петя умер, наверное. Накрыла его. Может, отойдет. А то совсем холодный", — розповідає 62-річна Надія Рим, директор територіального центру соцобслуговування Калуша.
За кілька тижнів після смерті чоловіка в Олександри Хомич стався інсульт.
— Відмовлялася їсти, тільки воду пила. Миколу годували сусіди. Вони й викликали соцслужби та лікарів, — розповідає заступник директора Калуського центру соціальних служб Василь Ільницький, 42 роки.
— У квартирі не було чим дихати, — продовжує Василь Ільницький. — Скрізь брудно. Микола сидів у кухні біля вікна. Повторював "гу-гу", щось показував однією рукою на іншу. Людей не злякався. Його мати нерухомо лежала в кімнаті. Здивувалися, що їй 61 рік. Виглядала старшою за 70.
Олександру Хомич забрали до спеціалізованого пансіонату Івано-Франківська.
— Не считала нужным выводить сына. Есть балкон, окна. Просто без общения был, а что заперт — брехня. Он глухонемой, боялась за него. Думала, мы с ним проживем, как получится, — пояснює на камеру одному з телеканалів Олександра Хомич.
Із родичами та знайомими сім'я не спілкувалася. Жили на три пенсії, одна з яких — за інвалідність сина.
— Вони нікого не пускали в помешкання. Родичі привозили їм із села молоко і лишали під дверима. Коли жінку забирали в лікарню, хотіли відправити її сина в інтернат, бо обслуговувати себе не міг. Почали шукати документи. Паспорт був недійсний — своєчасно не вклеїли фото. Місяць виправляли це і збирали довідки, — каже Ільницький.
— Говорять, подружжя випивало, тому сторонніх у хату не пускали. Ніхто не знав, що там відбувається, — каже Надія Рим. — Микола в 2 роки захворів свинкою. Через ускладнення оглух. Коли підріс, мати віддала його в школу для слабочуюючих. За два місяці забрала. Пояснила, що його там обіжали. З того часу не виводила на вулицю.
Миколу забрали до психоневрологічного інтернату у Снятині на Івано-Франківщині.
— Був заросший, небритий, немитий. Видно, що весь час лежав на одному боці. Мав мозоль на лівій руці, якою голову підпирав. Одне коліно погано функціонує, у другому — запальний процес. Лікувати треба. Може, й ходитиме. Поки що пересувається на інвалідному візку, — каже терапевт інтернату 65-річний Зіновій Волощук. — Найбільша проблема, що не розуміє мову. У закладі є глухонімі. Вони можуть читати по губах, спілкуватися жестами. Микола ж зовсім не пристосований до життя.
З іншими пацієнтами чоловік не контактує. До медпрацівників звикає.
— Агресії в нього немає, лише самооборона. Може ховатися під одіяло. Але розуміє побутові речі. Коли покупали і дали спортивний костюм, то сам одягнувся. Часто вивозимо на вуличні прогулянки. З інтересом роздивляється, як будівельники ремонтують фасад. Спочатку і ложку до рук не брав. Тепер їсть самостійно, хоч і розливає. Набрав у вазі, — говорить Зіновій Волощук.
Родичі Миколи Хомича можуть забрати його до себе. Інакше — перебуватиме в інтернаті до кінця життя.
3 
1
Коментарі