12-річний Андрій Жовтоног 7 год. тримав на плечах молодшого брата, стоячи по груди в льодяній воді. 6-річний Богдан упав у 2-метровий пожежний колодязь біля лікарні селища Немішаєве Бородянського району Київщини. Люк був відкритий.
— Ми хотіли піти до Настіної тьощі погратися з карликовою таксою, — розповідає Андрій. — Мама любить довго збиратися. Щоб було бистріше, я сказав, що заберу Богдана з дитсадка. Ми б самі прийшли, а мама потім.
Андрій сидить на дивані в невеликій кімнаті будинку. Мати, 30-річна Людмила Жовтоног, готує чай. За годину в гості прийдуть однокласники Андрія.
— Богдан вертлявий, непосидючий, — продовжує Андрій. — Він побіг на гірку біля лікарні. Там навколо двох ям була розкидана земля. Я оглянутися не встиг, як Богдан провалився в люк. Заглянув — усередині тільки круги на воді. Я знаю, що брат не вміє плавати. Із переляку не додумався ні подзвонити комусь, ні закричати, а зразу стрибнув за братом. Колодязь був глибоченький, води в ньому — мені по груди, а Богданчику з головою. Він нахлебтався води. Я схопив його і посадив собі на плечі. Він закочував очі й казав "помираю". Я йому пальцями відкрив очі, кажу: "Ти чого, не помирай".
Богдан тягає кота за вуха. Розкладає йому лапи, наче робить гімнастику. Каже, тварину звати Мурчиком, а прізвище — Пушистік.
— Щоб брат не плакав, я розказував казки. Про Колобка, курочку Рябу. Потім він мені розказував. Не знає казок, тому вигадував — що був у діда з бабою хлібчик не простий, а золотий. Важко було з ним на плечах стояти. Ми кричали, але нас не було чути. Колодязь усе глушив.
Андрій обіймає брата, щоб кіт зміг утекти. Каже, Богдан захотів у туалет і попісяв, сидячи в нього на шиї.
— Мене це трохи зігріло, бо я зовсім замерз у воді. Ноги не відчував, у шию ніби хто ножа всадив, так боляче було. Але я не боявся. І знав, що вистою. Колись ходив на заняття ушу, там учили витримці, стояли в різних стійках через силу. А Бодан боявся. Кілька разів починав плакати. Казав, що ми помремо і станемо скелетами.
— Я покажу вам скелет, — Богдан підхоплюється і задирає светр. Утягує живіт, показує ребра. Вибігає з кімнати і повертається за хвилину з чорним котом Шльопанцем. — А патом нас сабака по атпечатках пальцев нашла. Взяла след пряма на люк.
— Ми почули гавкіт і шум, — говорить Андрій. — Почали кричати. У люк заглянув чоловік у формі. Витягнув Богдана за руки. А до мене не діставав, тому зняв пояс і дав мені. Я вхопився, і так мене витягли.
Мати сидить поруч. Слухаючи сина, хитає головою.
— У нього ще лишилися сили, аби вхопитися за ремінь, — каже вона. — Весь час, доки вони мучилися в колодязі, я бігала зовсім поряд, шукала їх. Сполошилася одразу. Бо Андрій відповідальний, мав подзвонити, коли забере брата. Він навіть коли у школу ходить, стає біля дороги, дзвонить мені й каже: "Зелене світло, машин на дорозі немає". Тоді я дозволяю йому переходити. А тут не подзвонив, і телефон був поза зоною досяжності. Я зрозуміла: щось сталося. Зателефонувала чоловіку, він у кримінальному розшуку працює.
Шльопанець тікає, Богдан хоче бігти за ним. Мати не дозволяє. Тоді він робить колесо, падає. Намагається стати на голову. Підкидає шкіряні рукавиці матері.
— Ми з чоловіком перебрали найгірші версії. Викрасти дітей не могли. Бо зазвичай я сама забираю Богдана з садка. Якби слідкували, то обрали б інше місце. Боялася, що це може бути пов'язане із роботою чоловіка. Ми шукали їх увесь вечір.
Близько першої ночі Людмилі подзвонили: хлопців знайшли.
— Приїхала в лікарню. Богдан п'є за столом чай із хлібом і по-діловому розпоряджається медсестрами. Каже зробити гарячого чаю брату. Андрій лежить весь синій. У мене аж сльози на очі навернулися. Він усміхнувся, і я зрозуміла, що все добре. Його обтерли спиртом. Узяли аналізи. Поки що все в нормі. Лікарі порадили протягом двох тижнів спостерігати за дітьми.
У двері стукають. Однокласники з учителькою прийшли провідати Андрія. Дівчата принесли вареники із сюрпризами. Дають Андрію миску. Він хапає вареника і цілим запихає в рот.
— Мука, — кривиться і випльовує.
Дівчата цілують Андрія в щоку і проходять до кімнати.
— А мене чого не цілують, — Богдан смикає матір за руку.
Дівчата сміються, але поцілувати меншого брата соромляться.
— Директор сказав, що ти в нас герой, — каже однокласниця Андрія. — Він хоче тобі грамоту дати.
Богдан хапає в обидві руки чашки з чаєм і роздає гостям, які ще не встигли роздягнутися. Бігає навколо Андрія і кричить: "Це мій брат!".
5 
35413
Коментарі
2