Два десятиліття 60-річна Валентина Гайсина доводить суддям, що її родичка не має права мешкати в одному будинку з нею:
— Гуль, Барбара, Парамонов, Бець, Леонтюк, Курінков..., — загинає худі пальці Валентина. Вона може розповідати історію Дарницького районного суду в іменах.
Раніше в маленькому будиночку на Червоному Хуторі у Києві жила велика сім"я. На одній половині — літня жінка з двома незаміжніми дочками, Валентиною і Людмилою, на іншій — син Володимир з невісткою Антоніною та дітьми. Потім Володимир і бабуся померли, онуки роз"їхалися. В будинку залишилися три вже літні жінки. Тепер їхнє життя перетворилося на пекло. Розповідаючи давню історію, жінки жодного разу не називають одна одну по імені.
— Вона ще хоче самольот, так і каже! — очі Валентини сиплять іскри в бік двору братової, в голосі проступає давня гіркота. — Теж мені королева бензоколонки.
За словами Валентини, Антоніна ще в молодості працювала на заправці. На бензині, мовляв, і розбагатіла.
— Вона мені в очі казала: "Я все купила, так що не рипайся!"
Чотирикімнатна хата і маленький двір наглухо розділені дерев"яним парканом і шифером.
До будинку ведуть два окремі входи, дві хвіртки. Половина хати свіжопофарбована, до неї прибудовано гараж і двометровий залізний паркан без жодної шпаринки. Тут самотньо мешкає Антоніна Гайсина, 64 роки.
Коли я побачила копію заповіту, мало не скрикнула
Поруч живе Валентина з 70-річною, глухонімою з дитинства, сестрою Людмилою. Дітей у неї немає. Її хвіртка низенька й дерев"яна, на подвір"ї похилена повітка, де вікна завішані старим одягом.
Валентина запевняє, що невістка хоче продати половину будинку, хоч не має на це права. Жінка обережно, ніби скарб, розкриває потріпану картонну папку з написом "Для бумаг". По столі розсипаються документи. Тут — ухвали судів, відписки райвиконкому, довідки ЖЕКу, ксерокопія заповіту. Деякі з них пожовтіли від часу, деякі зовсім свіжі.
— Думаю, брат помер не своєю смертю, — притишує голос Валентина, розповідаючи історію 20-річної давнини. — Він не хворів. Поїхав до її родичів машиною, а наступного дня помер. Нас, його рідних, Антоніна до своїх батьків ніколи не пускала, не дала приїхати і за покійником. Після його похорону все й почалося.
Одразу після смерті чоловіка Антоніна взялася оформляти спадщину. За словами Валентини, невістка всіляко шахраювала:
— Вона підробила довідку про смерть свого чоловіка, потім заповіт нашого батька. Коли я побачила копію заповіту, мало не скрикнула, — перебирає документи Валентина. — Підпис був зовсім незнайомий!
Валентина твердить, що її батько не міг скласти заповіту, бо не мав права на будинок.
Він володів тільки земельною ділянкою, яку отримав 49 років тому, а будинок вони зводили власноруч з братами та матір"ю, бо батько кинув сім"ю, так і не добудувавши хати.
— Пам"ятаю, як ми поспішали закінчити будівництво до весілля Володимира, — згадує Валентина. — Я фарбувала підлогу, стіни. Молоді вселилися в дім, а ми ще жили у повітці. Потім перегородили хату і зробили їм другий вхід. Антоніна зважала на сім"ю чоловіка, поки в неї були маленькі діти. Ми з мамою доглядали за ними. Потім братова пішла працювати на заправку, і жити разом стало тяжко. Антоніна приховувала від нас своє життя, забороняла дітям ходити до бабусі. Її діти кидали в наші вікна цурпалки і каміння. Володимир приходив до матері й плакав, запитував: "Що, розлучатися?". Але мама не хотіла, щоб онуки росли без батька, як ми.
Діти кидали в наші вікна цурпалки і каміння
Вечоріє, але Валентина так захопилася оповіддю, що не вмикає в кімнаті світла. Показує фотографії родичів. Поки ми розмовляємо з Валентиною, 70-річна Людмила постійно схлипує в кутку: боїться незнайомців. Коли доходить до фотографій, хвора пожвавлюється. Жестами пояснює, хто на них.
— Я її (братову. — "ГПУ") з цієї хати не виганяю, нехай живе, але не хочу, щоб вона розпоряджалася нашим будинком. Друзі мені давно казали — не трать грошей на ці суди, змирися. Але я за китайським гороскопом — собака, а собаки не терплять несправедливості, — гнівається Валентина. — Її дратує, що я, мовляв, поперек дороги стала. Відрізала нам водопровід. Підсилала до мене бандитів, мене били. Її п"яні друзі сміялися мені в обличчя: "Забирай своїх немічних (сестру-інваліда і літню маму. — "ГПУ"), ти тут жити не будеш".
Зустрітися з Антоніною Гайсиною того дня "ГПУ" не вдалося.
— Я така хвора, — жалібно пролопотала жінка з-за паркану і не відкрила нам хвіртки. Антоніна погодилася поспілкуватися лише після двох тижнів телефонних перемовин. Запросила до себе додому і пояснила, що спочатку злякалася:
— А раптом за вами забігла б вона (Валентина Гайсина. — "ГПУ")? Це ж шизофренічка! — виправдовується Антоніна, невисока жіночка з коротким чорнявим волоссям і тоненькими бровами. Вона метушиться навколо журналістів, просить не розбуватися, хоча передпокій і коридор застелені килимами.
А її адвокатка теж хвора, вона якось укусила суддю
— Я їх завжди боялася і зараз боюся, дітей своїх ховала. Валентина може підійти до мене на зупинці й плюнути. Обзиває. А її сестра (Людмила, інвалід. — "ГПУ") вилазить на дах і кидає звідти шифером, виглядає у хвіртку і погрожує кулаками, обливає лайном вікна. Якби мені чоловік до весілля сказав, що в нього така сім"я, то я б сюди не пішла. А її адвокатка теж хвора, вона якось укусила суддю. Як, ви не знаєте? — дивується Антоніна. — Так про це ж писали газети!
У Антоніни, крім передпокою, ще є спальня і велика кухня. Туалет і ванна в домі. Кілька разів дзвонить телефон. В гостях у жінки — говірка сусідка, 73-річна Антоніна Мироненко. Вона розмірковує:
— Краще б Валентина провела собі воду, ніж ото 20 років судиться. Коли старі труби погнили і їх міняли, всі сусіди скидалися по 500 гривень, щоб підключитися до центрального водогону.
— Вона хоче, щоб я їй провела! — перебиває Антоніна. — Краще б пильнувала своє, ніж підглядати за мною.
Антоніна розповідає, що вони з тестем дружили. Познайомилася з ним ще до весілля, разом працювали на будівництві. Каже, що закінчували будинок вони з чоловіком. Заперечує, що хоче продавати хату. Мовляв, їй нікуди йти.
— Та й навіщо звідси виїжджати? — дивується сусідка. — У нас на Червоному Хуторі (мікрорайон Києва. — "ГПУ") добре, поруч ліс, свіже повітря. Де ще у місті таке знайдеш? А Валентина затялася, так і каже: "Я вмру, але буде по-моєму".
5 
1
Коментарі