У Києві, я помітив, бувають місця, де з'являється зовсім інша публіка — інтелігентна, привітна, з нормальною українською. Без кошмарного суржику, що тужиться бути російською і без іще кошмарнішої російської, що тужиться бути справжньою, пускаючи натомість на кожному кроці півня, як у поганій опері. То невитравне "г" замість "ґ" ("я єму гаварю"), то "с" замість "из" ("я с Кієва"), а то й узагалі яке-небудь фантастичне слівце на кшталт "ихняя".
Інший Київ з'являється рідко — то на якійсь імпрезі у "Могилянці", то — на щорічному фестивалі "Країна мрій". А то, як ось зовсім недавно, — на книжковій виставці в "Арсеналі". Він виринає раптово, немов Атлантида з примарних глибин. Як щось, що було чи принаймні могло би бути, — міражне видиво нереалізованого майбутнього: європейського, гідного, привабливого, непровінційного.
Замість сумлінно вирощувати буряки — аборигени пишуть книжки
А тоді так само раптово зникає — під шаром совкового хамства, бруду, підмосковного кітчу й місцевої мовної недорікуватості. І доводиться довіряти лише соціологам, які стверджують, що більшість киян таки хочуть до Європи, а не до Євразії, хочуть бути радше зі Львовом, ніж із Донецьком. І що вдома вони таки розмовляють по-українськи, причому третина — постійно.
Цей інший Київ залишається майже невидимий, і якщо дуже хотіти — можна ніколи його не побачити. Тому мене зовсім не здивувала випадково почута на "Арсеналі" репліка: "И откуда они столько украинских книг понабирали?".
Аборигени, виявляється, ще й пишуть книжки — замість сумлінно вирощувати буряки, замітати київські вулиці та класти цеглу в пентхаусах для білих людей. Але я знаю, що Атлантида існує. І що вона рано чи пізно знову випливе з глибин. Треба лише дожити до наступної країни мрій.
5 
1
Коментарі
39