Після початку російсько-української війни Словʼянськ опинився в епіцентрі бойових дій. Місто окупували російські терористи, але його вдалося звільнити на початку липня 2014-го.
Відтоді населений пункт став головною ціллю окупантів, особливо після початку повномасштабного вторгнення. Якби ЗСУ героїчно не утримували Бахмут, то після нього лінією фронту міг стати саме Слов'янськ.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала у місті й дізналася, як живуть люди біля зони бойових дій і які настрої там панують.
ПЕРША ПРОЛИТА КРОВ
Парк "Шовковичний" у центрі Словʼянська має занедбаний вигляд. Галявини поросли чагарниками й дикими квітами. Асфальтовані доріжки де-не-де всипані пожовклим опалим листям. Тут не чути дитячих голосів, як це часто буває у парках, ресторани й кавʼярні під ставком зачинені, і вдосталь вільних лавок.
Під старою акацією тихо розмовляє молода пара. Жінка у бавовняній сукні сидить на колінах чоловіка й міцно його обіймає. Коли підходимо, трохи ніяковіє й підозріливо оглядає з ніг до голови.
– Я народилася й живу у Словʼянську, – каже Інна Олександрівна. Прізвище називати не хоче, мовляв небезпечно. – Якщо порівнювати з усією Донецькою областю, то у нас найбезпечніше.
У 2014 році 14-річна Інна з батьками також змушені були тікати. У місті точились бойові дії, окупанти встановили злочинну владу й захопили Словʼянск. Українські захисники 5 липня того ж року вибили проросійських терористів і повернули контроль над населеним пунктом.
Працює викладачкою, проводить уроки для дітей онлайн, тому постійно має роботу. Після початку повномасштабного вторгнення виїхала з родиною на Полтавщину, а вже за півроку повернулася назад у Словʼянськ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Врятовані від смерті та росіян: фото та історії тварин, яким не дали втонути після підриву ГЕС
– У 2014 році не було такого важкого озброєння. Діяло правило двох стін, і можна було заховатися, – згадує початок війни Інна. – Але була така історія, що чоловік виглядав з вікна і на його очах дружину розірвало снарядом. А коли ми виїжджали, стояли на зупинці й прилетіло теж поряд – людей убило.
У лютому 2022-го в Словʼянську ніхто не думав, що окупанти знову підійдуть так близько. Здавалося, небезпека минула, зізнається містянка.
– Мене попереджав знайомий ще в жовтні, що почнеться наступ. Працював у міжнародній організації і вже проводив тренінги різні. Я казала йому що нічого не буде.
– Не вірилося до останнього дня, – каже російською Ігор Костянтинович, хлопець Інни. На вигляд 30 років, одягнений у сині джинсові шорти й синтетичну футболку. – До окупації в Словʼянську добре жилося, а вони нам все життя зламали. У 2014-му, кажуть, що були повстанці – а насправді заїжджі гастролери, які підбурювали людей. Місцеві після Майдану часто казали: "Почему в Киеве могут бунтовать, а у нас нет. Мы тоже хотим, чтобы нас услышали". Але це було до першої пролитої крові.
Було пряме попадання, четвертий і пʼятий поверх вигоріли зовсім
Чоловік родом з Лимана, що за 29 км від Словʼянська. Виїхав уже коли росіяни впритул підійшли до міста й почали його обстрілювати. У травні Лиман окупували, а 1 жовтня Збройні сили звільнили населений пункт.
– Минулого року моє житло розбомбили в Лимані. Було пряме попадання, четвертий і пʼятий поверх вигоріли зовсім, а нашу квартиру вдалося спасти. Ну як, дах пробило і рознесло все, – розповідає Ігор. – Я жив півроку у Вінниці. Працюю залізничником–енергетиком в Лимані, але живу зараз тут. Підприємство наше в Словʼянську, то їздимо туди. Останній раз був у четвер, то прилітає по місту досі.
З Інною познайомилися в інтернеті напередодні повномасштабного вторгнення. Спілкувалися тривалий час на відстані, а вже після повернення додому почали жити разом.
– Це тільки здається, що людей немає у місті. Багато наших друзів вже повернулися з закордону, – каже жінка. – У нас житло залишилося ціле, лінія фронту трохи відсунулася – то хоч артилерія не залітає. Зараз нормально, а бувають дні, коли сирена не стихає. Розслабитись в Словʼянську неможливо.
500-КІЛОГРАМОВА БОМБА
Тишу в парку порушує тільки гучний стукіт коліс на дорозі навпроти. Поруч є великий спортивний майданчик з тренажерами. Через близькість до лінії фронту у місті багато військових. Саме тому ще досі відчувається життя і щось працює, пояснює Інна.
– Роботи мало. На залізниці або в магазинах. Дивилася оголошення про роботу на сайтах, то переважно вакансії – касири, офіціанти, баристи, – продовжує містянка. – Працює кілька ресторанів, кавʼярні. Але якби не було онлайн-роботи, то довелося б у якійсь іншій області залишатися. Ціни на продукти у нас набагато дорожчі.
– Та процентів на 50, – додає Ігор. – Кондитерка, молочка, солодощі, фрукти – усе у нас дорожче, якщо порівнювати з іншими областями. Та ж сама цибуля в АТБ 18 гривень, а у нас 36. Мабуть, через те, що підвіз важчий. Дешевше точно немає нічого. І що цікаво – роботи немає, а ціни високі.
Від початку війни більшість мешканців покинули місто. За роки Словʼянськ змінився і вже не почуваєшся тут, як вдома, зізнається чоловік.
– У мене тато каже навіть: "Хожу по місту – а воно як чуже", – опускає очі додолу Ігор.
– Але зараз Словʼянськ став більш патріотичним, ніж був у 2014 році, – розповідає Інна. – Після 2014 року все одно залишалися люди, які казали "какая разніца" і так далі. Зараз уже не треба дивитися – російськомовна чи україномовна людина. У нас багато підприємців, які розвернули в магазинах волонтерські пункти, роздавали продукти і сітки плели цілодобово. Не скажу, що у нас проросійське місто.
Поруч з парком стоїть розбита пʼятиповерхівка – дірка аж до землі. Росіяни наступали зі сторони Ізюму й обстрілювали місто з артилерії, били ракетами по житлових будинках. У квартирах ніхто не живе, але ще можна розгледіти інтерʼєр. Фіолетові з графічним узором шпалери, деревʼяні шафи на кухні, білі витяжки й газові плити тримаються на уламках бетонних плит і здається зараз впадуть.
Всі тікають від того "звільнення"
– З Ізюма летіло, з тої сторони, – пояснює Ігор. – Прилітало всюди потрохи, по всьому місту. Але людей же мало. Якщо після 2014-го було більше ста тисяч мешканців, то зараз може й 30 не набереться. Тоді багато переселенців приїхали з Донбасу, купували квартири тут.
– У мене дівчинка з Донецька вчилася в університеті, – розповідає жінка. – Вони покинули житло там, тут обжились. Купили квартиру 2021-го, а вже у 2022-му її розбомбили. Знову залишились без житла й довелося переїхати. Самі розумієте, яке у людей після такого може бути ставлення до Росії. Всі тікають від того "звільнення". Навесні Словʼянськ знову почали сильно обстрілювати, і був страх, що росіяни зайдуть в місто. Думали навіть виїжджати, але вирішили перечекати.
Через постійні вибухи Інна та Ігор досі лякаються усіх гучних звуків. Здригаюся навіть від того, як гупає хвіртка, каже чоловік.
– Ми вирішили виїжджати з Лимана після того, як почався мінометний обстріл. А потім на сусідній будинок росіяни скинули 500-кілограмову бомбу – його як здуло. Ми стоїмо у підвалі, а нас хитає. Вийшли і побачили, що вікон і балконів немає. Знайшов перевізника, зателефонував і поїхали. Бахмут вони тримають чисто символічно. Він знаходиться в низині і дуже незручно обороняти його. Зайшли, а далі що? Спершу думав, що просто хочуть владу змінити в Україні, щоб не йшли в НАТО, ЄС, щоб були, як Білорусь. А тепер же вони нищать людей, забирають територію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Деякі стекли кров'ю в автівках" - історія "азовця", який пережив теракт РФ в Оленівці
На Донеччині діє заборона на продаж алкогольних напоїв. Але місцеві знаходять можливість купити "пляшку". Їздять за спиртним у сусідню Харківську область, беруть у перекупів. Придбати півлітрову пляшку горілки тут можна за 200 грн, бренді – 350 грн. Вартість напоїв піднімають вдвічі, але все одно мають покупців.
– Регулярно бачимо новини, що затримали когось пʼяного. Люди ж святкують весілля, дні народження. Поліція патрулює вулиці, перевіряють магазини. Але якщо дуже захотіти, то все можна знайти, – каже наостанок Ігор, бере кохану за руку. – Хочеться вже, щоб все закінчилося й ми знову зажили нормальним життям.
АВТОМАТНІ ЧЕРГИ
Біля площі Соборності припарковано багато автівок. На тротуарах місцеві розклали коробки з яблуками, помідорами, кукурудзою, молочними продуктами. Вуличний ярмарок не надто популярний – більшість ідуть скуплятися в супермаркет поблизу. На підлозі магазину горою стоять коробки з енергетиками.
Вікна і двері магазинів забили дошками, картоном і ДСП. Місцеві ближче до вечора виходить посидіти біля зачинених кавʼярень, а більшість закладів уже давно не працюють. Комендантська година в Словʼянську починається о 21:00.
На безлюдній центральній площі у затінку зібралася зграя голубів. Місто нагадує Припʼять, але з сучасними вивісками й автівками. Вулицями зустрічаємо розбиті багатоповерхівки, які не ремонтують вже з 2014 року. Не підключені до комунікацій і без мешканців.
У вікнах будинків важко знайти ознаки життя. Тут не сушать одяг на балконах і не чути запаху їжі з відчинених кватирок кухні. Тільки в деяких квартирах видно, як хтось палить міцні цигарки. Тротуари заросли травою й чагарниками. Навіть садові кущі дико ростуть, загороджуючи прохід.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ракетно-дроновий терор Києва: як живуть люди у розбитих РФ багатоповерхівках столиці
Біля зачиненого кіоску з шаурмою проходить смаглява жінка з хлопчиком років пʼяти. Зупиняються час від часу, щоб погодувати голубів свіжою булкою.
– У нас тут спокійно, чути буває автоматні черги. Три місяці тому військкомат ходив, а так все добре, – каже російською 67-річна Анна. – Чути вибухи, але то навчання, мабуть.
Жінка ассирійка за походженням, родом з Вірменії. Переїхала в Україну 49 років тому, тут одружилася й виховувала дітей. Зараз приглядає за онуком, доки син на роботі.
– Зараз все більше на обслуговування військових направлене. Шиють одяг, готують обіди – пристосувалися. В Європі не так, там і свою роботу не можуть зробити, а у нас всебічно розвинені. Нас все влаштовує, ніколи не хотіла звідси виїжджати й не уявляю себе в іншому місці. Моя батьківщина тут, завжди подобався цей регіон.
В політику не хочу лізти, не хочу сваритися
Більшість рідних Ганни живуть у Росії. Зараз продовжує спілкуватися з ними, але не обговорює політичні питання й війну.
– Як на мене, ми сусіди, ми словʼяни. Як так вийшло? Це від простого народу не залежить, а в політику не хочу лізти, не хочу сваритися, – каже Анна про війну. – Злоба з однієї і другої сторони. Ми українці, але щоб залишились родиною, не треба обговорювати політику.
– Чи вдасться росіянам знову прорвати оборону Словʼянська?, – питаємо.
– У політику не хочу лізти, я проста людина. Хочу тут жити на своїй землі. Я так думаю, що простий народ як жив, так і далі буде. А те, що верхівка буде гризтись – президенти змінюються, а народ залишається. Головне, щоб злості не було, дружелюбні маємо бути. А зараз від тих і від інших ненависть іде.
КРИМ І ПУТІН
Жінка не хоче відповідати на питання, повʼязані з війною й російською агресією. Всіляко переводить тему, коли питаємо про відповідальність росіян за звірства в Україні.
– Ніколи нікого не проклинала. Між нами і олігархами велика різниця, вони нас не розуміють. Путіна ніколи не бачила і не хочу. Кацапня – ледарі, а українці – роботящий народ. Але що ми змінимо? Статистика якась є, але теж брехлива. Хочу, щоб зараз війна закінчилася. Не слухаю цих політологів, Соловйова – не признаю їх. Як може доросла людина сказати прямим текстом "убивайте". Коли Соловйова знищать – закінчиться війна. Не хочу розділення, має бути все – одна територія. Але за кордони хай політики вже вирішують. За Крим не знаю – це суперечливе питання.
Аннна має четверо дітей. Доньки після повномасштабного вторгнення виїхали в Європу. Нещодавно втратила чоловіка й тепер живе з сином.
– По історії, кажуть, що Крим був територією Росії, а потім його Хрущов передав. Якщо не повернеться туди Україна – значить така доля. А от всю іншу територію українську хочу, не потрібно мені іншого Донецька. Людей налаштували негативно, коли почали памʼятники руйнувати – нащо таке робити? Спершу треба було у народа питать, бо я не хочу, щоб зносили. Я тут жила, була піонеркою. Більшість тих, хто хотів у Росію, просто хочуть повернути Радянський Союз. Розділяють церкви, хоча раніше було все одно, куди ходити.
– Але ж Росія, а не Україна, розпочала війну, – кажемо.
– Так, звичайно. Але треба подивитися в саму суть і розібратися, чому так сталося. Брат і сестра сваряться – треба дві версії слухати. Але це, знову ж таки, залишу олігархам, хай розбираються.
На околицю міста їдемо на таксі. Водій вмикає радіо, і з колонок починає лунати російський шансон.
2 
1
Коментарі