Окупанти вимостили вулицю уламками надгробків: що приховує старовинний єврейський цвинтар

32

Окупаційна нацистська влада, яка володарювала у Полтаві упродовж двох років, намагалася стерти з пам'яті наступних поколінь цілий пласт історії міста. Руками місцевих буквально перетирали на порох старовинний некрополь.

Нині один з найстаріших цвинтарів Полтави – єврейське кладовище – в його найдавнішій частині має жахливий вигляд. Повалені та розбиті надгробки, завалені сміттям могили, камені зі старовинними написами на івриті в чагарнику: такими "пам'ятками" він нині зустрічає людей, хоча сюди нерідко приїжджають делегації та приходять екскурсії.

Хоча поруч багато ошатних могил з дорогими пам'ятниками, є навіть усипальниця – та найбільше про історію міста і його відомих мешканців можуть розповісти давні поховання, сліди яких нині майже зникли.

Між тим, на цьому цвинтарі є легендарне захоронення, яке бентежить розум не лише членів єврейської громади, але й дослідників та навіть шукачів скарбів.

Про історію давнього цвинтаря дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

МІСТО ЦВИНТАРІВ

Попри розташування у 2 км від центру міста, полтавський єврейський цвинтар вважається досить віддаленим районом. Хоча навколо нього – щільна приватна забудова. Та два століття тому, коли на схилі яру з'явилися перші захоронення – це була заміська територія.

Оглянути місто вічного спочинку представників єврейської громади йдемо разом з істориком, журналісткою та краєзнавцем Ольгою Ружицькою.

Дорога спочатку круто спускається вулицею Панфілова – до самого дна Павленківського яру, перетинає міський струмок з милозвучною назвою Тарапунька. Потім звивається поміж гаражів та підіймається наверх.

– На початку XIX століття це були дуже і дуже далекі околиці. Єврейське поховання принципово відрізняється від християнських. Останні, як правило, відбуваються поблизу церкви – цвинтар започатковується біля існуючого храму. А єврейські – навпаки: біля синагог не хоронять. Синагоги, зазвичай, розміщуються в центрі міста, біля професійних зібрань тощо. Принаймні, в Полтаві такого поняття, як поховання біля синагоги – не було. Натомість сучасне місто стоїть на старих цвинтарях, – розповідає Ольга Ружицька.

 

У полтавців та гостей міста зараз спостерігається сплеск інтересу до історії Полтави, тож зараз проводяться багато екскурсій містом. І люди дивуються, наскільки багато тут церков. Нерідко лунають думки про те, що ці храми варто відродити. Але при цьому люди забувають, що при кожному був цвинтар, зазначає дослідниця. На території міста, в сучасній житловій забудові – "сховані" щонайменше 10 офіційних цвинтарів – як міських, так і розташованих колись у селах, що стали згодом мікрорайонами.

Наприклад, в історичному центрі Полтави на вулиці Стрітенській при Стрітенській церкві була церковнопарафіяльна школа. А в кварталі, обмеженому нині вулицями Стрітенською, Соборності в районі площі Небесної Сотні був цвинтар – фактично, найстаріший у місті з 1650-х років. На ньому, серед інших, були поховані учасники Полтавської битви та історичні діячі – наприклад, прусський дипломат Людольф Август фон Бісмарк.

Ще одне кладовище було відкрите у 1740 році за межами форштадта – на території, де зараз розташовані торгові ряди Центрального ринку – при церкві, яка розташовувалася на сучасній вулиці Новобазарній. Довгий час вважалося головним міським, закрите 1808 року.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На місці кладовища радянська влада збудувала "Центральний" ринок

А в першій половині позаминулого століття, орієнтовно у 1820-х, відбулися перші захоронення на новому місці. В народі цей цвинтар довгий час називали єврейським, зараз офіційна назва – Новоміське. У 1877-му це кладовище вже нанесено на карту Полтави як ареал єврейських поховань.

– Є нюанс: єврейський цвинтар – це бізнес. Приватний. Щоправда, у різних громадах бувало по-різному. Власне, євреїв у Полтаві ховали і нині ховають на різних кладовищах. Наприклад, хтось хотів принципово бути похованим на центральному міському цвинтарі, або – на інших, щоб після смерті возз'єднатися з родиною. Цвинтар, до якого ми підходимо, є невід'ємною частиною полтавської історії. Однак, є великий "недолік". Ми б могли набагато більше дізнатися про Полтаву, та різних цікавих людей, які тут жили. Проте, під час окупації в часи Другої Світової війни історичну частину єврейського цвинтаря зруйнували.

 

Надгробки пішли на будівельні матеріали. З них робили щебінь, бруківку для мощення вулиць. Головне завдання таких варварських дій – знеособлення. Щоб не можливо було ідентифікувати, хто був похований та кому встановлений пам'ятник. Роботи у 1942-му виконувала безпосередньо міська управа, в якій працювали місцеві. Німецьке керівництво доводило до відома свої розпорядження, які мали виконувати колаборанти.

– Зараз у місті склалася пікантна ситуація в ході перейменувань вулиць. Є група активістів, які просувають свою пропозицію щодо увічнення імені одного полтавця – дехто навіть назвав краєзнавчий гурток його іменем. Мова про Федора Борківського, міського голову часів німецької окупації. Чимало джерел вказує, що він безпосередньо причетний до цього процесу. Адже до кола його обов'язків належала так звана "комуналка". Тобто він мав дбати про розчищення доріг, благоустрій… Ми всі знаємо любов німців до порядку. Тому я не думаю, що в нього був якийсь шанс відкараскатись від цього розпорядження. Зрозуміло, що у нього справ інших було багато. Але однозначно, що міська управа була причетна до організаційних питань, - вважає історик.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Сумщині прикордонні райони та єврейський цвинтар атакували росіяни

Таким чином Полтава втратила дуже серйозний пласт історії. В тому числі це складна проблема для дослідників генеалогії, додає історик. А ще для євреїв це дуже велика втрата – бо юдейські традиції передбачають відповідальність не лише за живих, але й за мертвих родичів.

На підтвердження цього Ольга зауважує, що чимало пам'ятників над старими могилами, де дати смерті датуються навіть півстоліття тому, замінені на нові, упорядковані.

 

– Зараз цей процес тут продовжується. Також, хоча це кладовище і закрите, тут ще дозволяється захоронення до родичів. На мою особисту думку, цей цвинтар цікавий для різних організацій як об'єкт досліджень та збереження єврейської культурної спадщини. Існує багато різних міжнародних фондів, щороку оголошуються конкурси для впорядкування і фотоконкурси єврейських цвинтарів. Все каталогізується, оцифровується. Коли в родин, наприклад, втрачені зв'язки – скажімо, хтось виїхав на репатріацію тощо, а прах предків тут лежить – люди можуть дистанційно замовляти послуги по догляду.

Окремо історик зауважує, що єврейські та українські поховальні традиції тісно переплелися. Та звертає увагу на деякі моменти.

– Наприклад, звична справа, коли людина помирає, в її будинку завішують дзеркала та будь-які поверхні, в яких можна відобразитися. Взагалі, в нашій культурі це обросло різними поняттями – від вірувань до забобонів. А в єврейській культурі, їх зведення правил життя – Галаха – говорить, що коли людина помирає, треба виголошувати спеціальну молитву. І в цей момент не можна відбиватися у дзеркалі – щоб власне відображення не відволікало. Вся увага повинна бути сконцентрована на спомині душі померлого.

Ще одна традиція пов'язана з часом, коли треба ховати небіжчика. Християни, особливо в сільській місцевості, зазвичай проводили чин похорону за три дні. До того залишали тіло в хаті, використовували різні засоби, щоб уповільнити розкладання. А у єврейській культурі вважається, що людину треба поховати в день смерті. Тому практикуються й нічні поховання.

– Цей цвинтар цікавий тим, що рідні та друзі спочилих намагаються втілити відображення того, ким людина була при житті. Таке ж можна зустріти, наприклад, на Личаківському цвинтарі у Львові, додає Ольга.

Дійсно, на багатьох надгробках можна побачити написи про професію: інженер, лікар, нотаріус тощо.

 

БЕЗ ДАТИ НАРОДЖЕННЯ

Підіймаємося з дороги, яка веде далі до житлових приватних будинків по той бік цвинтаря, оминувши будиночок наглядача – до невеликого заасфальтованого майданчика. Тут є місце для прощання – відділене невисокою стіною з одного боку та парапетом з трьох інших, споруда виконана зі світло-сірого граніту. Колись давно, до Другої Світової війни тут були головні ворота цвинтаря, а будиночок доглядача – дерев'яний.

Навколо пам'ятники переважно сучасні. Найбільше привертає увагу фігура дівчини у бальній сукні з відкритими плечима, що ніби виходить з печери – великої кам'яної брили. Ольга Тертишна прожила лише 23 роки – очевидно, що смерть її була трагічною. Та рідні не залишили на надгробку ніяких натяків, що саме сталося.

Ліворуч за пам'ятником, де колись був проїзд, нині один за одним виросли меморіали. Чорний граніт, лабрадорит – видно, що живі дуже сумують за своїми родичами, які пішли в засвіти, та намагаються монументально увічнити їх пам'ять. Майданчики забетоновані – це укріпляє землю навколо могили та полегшує догляд за похованням.

Окрім української, написи виконані на івриті. Дати на надгробках виглядають незвично.

– Це сектор дуже заможних і поважних людей. Тут починається поховання не просто юдеїв, а прихильників Хабаду. В нас традиційно вказують день народження і день смерті. За хабадськими обрядами – тільки день смерті. Іноді лише на цвинтарі люди можуть дізнатися єврейське ім'я своїх навіть добрих знайомих.

Як приклад Ольга наводить пам'ятники двох полтавських юристок – Раїси та Діни Бяльських, матері та доньки. На огородженому невисоким кам'яним парапетом, викладеному гранітною плиткою майданчику стоять поруч два чорних гранітних пам'ятника. Написи російською мовою та івритом. Біля імені Діни зазначене ще одне – Нехама. Це ім'я відомої адвокатки стало для багатьох відкриттям лише після її смерті.

 

– Зверніть увагу, тут можна побачити ще одну єврейську традицію. Замість квітів євреї приносять на могили камінці. Це данина пам'яті – показати, що живі пам'ятають померлих. Цей момент допоміг популяризувати Голлівуд: у фіналі фільму "Список Шиндлера" на могилу Шиндлера прийшли євреї, яких він врятував, і кожен приніс по камінцю. Так про цю традицію дізнався широкий загал.

Ольга Ружицька припускає, що в часи, коли єврейський народ піддавали гонінням, відвідини могил рідних були небезпечною справою. Тому, навідуючи місця вічного упокоєння близьких, люди несли невеликі непримітні камінці.

ЗІРКА ПІД ХРЕСТОМ

На багатьох пам'ятниках вигравіювана гексаграма – так звана зірка Давида, символ юдаїзму, єврейського народу. Водночас, поруч – навіть в межах сімейного поховання – можна зустріти надгробки як з шестикутною зіркою, так і з православним хрестом. Нерідко буває, коли представники однієї родини належать до різних релігій, пояснює моя співрозмовниця.

Трохи нижче алеї помічаю на пам'ятнику портрет літнього чоловіка з довгою густою бородою. І дещо незвичне: на правому верхньому куті вигравіювана п'ятикутна радянська зірка, на яку зверху приклеєний чорний пластиковий православний хрест.

Поруч господарює невисока пишна жінка років 65 на вигляд в помаранчевому пальті та зав'язаній під підборіддям хустці: прибирає торішнє сміття, розставляє в обрізаних пластикових пляшках букети тюльпанів.

– Це мій дядько, Іван Ларіонович Сачко, він воював, був льотчиком. Поруч могила його звідної сестри Катерини, тут же похований мій чоловік, відомий у Полтаві жіночий лікар Олександр Остроушко, – каже Валентина Володимирівна. – Дядько мій був дуже освіченою людиною, багато читав і знав про Полтаву. Був хрещеним, набожним, але філософськи не висловлював уголос. Коли помер, ми на пам'ятнику зробили зірку – це був початок лихих 90-х, тоді робили так.

Жінка зауважує, що пам'ятник тільки імітує камінь, а насправді зроблений з пластику – лише на такий матеріал родина змогла знайти гроші. За декілька років по тому, коли християни вже могли відкрито висловлювати свою релігійну приналежність, на надгробок наклеїли хрест.

 

Хоча до єврейської громади її родичі не належать, поховані тут, бо жили поруч, тож територіально це найближчий цвинтар. На моє прохання Валентина Остроушко згадує оповідки, пов'язані з цим некрополем.

– Тут на цвинтарі похований Давид Молдавський. Відомий меценат – відкрив на Подолі богадільні (благодійні притулки для інвалідів, непрацездатних людей. – Gazeta.ua). Він побудував млинкомбінат, який і досі працює, організував велике підприємство, провів туди залізницю. Жив на початку століття, я його не застала, але мені батько розповідав, – Валентина Володимирівна знімає з рук молочно-білі латексні медичні рукавички зі слідами мокрої землі та показує рукою праворуч від себе – Отак неподалік звідси була його могила, такий красивий здоровий пам'ятник був. Но там все розрушили під час війни (Другої Світової. – Gazeta.ua), залишився лише уламок, ще була площадка, вона раньше пустувала – я її застала, виложене місце було плитами, але зараз я вже й не знайду – там інших людей поховали. Пам'ятаю лише, що неподалік пам'ятника з дівчиною, трохи лівіше.

– Чи знаєте історію цієї дівчини? – питаю Валентину Володимирівну.

– Не знаю точно, але чула від людей, що вроді дівчина їхала до нареченого в Київ і розбилася по дорозі. Загинула в автокатастрофі прямо напередодні весілля. Страшна історія…

А ще жінка згадує, що місцина навколо цієї ділянки цвинтаря раніше виглядала зовсім по-іншому. Ще в 1960-70-х роках тут було більше єврейських традиційних пам'ятників у вигляді дерев з обрубаними гілками. Пам'ятає це, бо в дитинстві ходила разом з батьками на могилу до прабабусі й прадідуся – Мотрони та Федора. Та зараз не лише немає тих надгробків, але й могилу рідних не може знайти – скромного хреста більше немає, а могили зрівняли з землею та, можливо, тепер там поховані зовсім інші люди.

У цьому секторі більшість поховань, судячи з інформації на надгробках, датуються 1960 – 1970 роками. Хоча серед доволі сучасних пам'ятників помічаємо темно-сіру гранітну стелу, увінчану невисокою пірамідою, де датою смерті значиться 1937 рік.

"Михаил Яковлевич Мойсеев ск. 25 апр. 1937 г. на 69 г. жизни. Спи спокойно, доргой отец. Дети и внуки. Пусть будет о Тебе светлою пам'ять", – сповіщають зарослі зеленуватим лишайником літери.

 

Збоку на стеллі подряпини – ймовірно, тут був напис івритом, але його знищили. Пам'ятник, судячи з вигляду, міг бути виготовленим у передвоєнні роки, але перевстановлений пізніше, про що свідчить більш сучасний постамент з полірованого світло-сірого граніту.

Найстаріші, які збереглися, розташовані праворуч від центральної алеї.

УЛАМКИ ІСТОРІЇ

Праворуч від дороги, щойно піднімаємося трохи вище, одразу видно старі пам'ятники: традиційні для євреїв гранітні "дерева" з обрубаними гілками, що символізують кількість рідних, які втратили близьку людину.

– Такі пам'ятники мають глибокий символізм: стовбур дерева уособлює людське життя, яке закінчилося. Обпиляні гілки можуть символізувати кількість дітей чи інших родичів. Кожна гілка – стволова, бічна – символізує родинні зв'язки. Іноді зображували, скажімо, тотемне дерево, або таке, з яким людина асоціювалася, чи наскільки була поважною у суспільстві. Наприклад, дуб, – розповідає дослідниця, пробираючись між огорож ближче до старих надгробків.

На таких "деревних" пам'ятниках написи виконані на табличках у вигляді картушів (напіврозгорнутого сувою. – Gazeta.ua). Переважно, на івриті та російською.

Поруч на одній зі стел з зеленуватого граніту у вигляді чотирикутної колони, що звужується зверху, написи розташовані на різних гранях. З одного боку збереглися вигравіювані та обведені позолотою написи на івриті та російською: "Хаим Михайлович Слуцкий родился 1879 год, умер 13 августа 1947 года". На грані праворуч усі літери збиті – неможливо не лише прочитати напис, а навіть визначити мову.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У фундаменті котельні знайшли старовинний надгробок

– Я звернула увагу, що це не єдиний такий надгробок тут. Можливо, таким чином виправляли помилки, допущені при карбуванні написів. Ще нерідко можна зустріти таблички, які кріпляться на огорожу та дублюють інформацію з надгробка, – коментує Ольга Ружицька. – Взагалі, тут явно можна простежити поховальну моду, як вона змінюється. Наприклад, на традиційних формах вже можна зустріти, наприклад, фотопортрети. Фотографії на білих овалах з'являються на пам'ятниках з 1950-х років.

Більшість поховань тут датуються з 1945-го, коли закінчилася війна і євреї почали повертатися до рідного міста.

Праворуч униз по схилу – найстаріша частина єврейського некрополя. Саме тут були розташовані древні могили, пам'ятники з яких знищили німецькі окупанти в 1942-му. Про ті поховання нагадують лише декілька невеликих старовинних каменів, що покосилися. Характерною їх ознакою є матеріал – неполірований світлий граніт, форма – прямокутник з округлим верхом, та написи – напівстерті майже нечитабельні, виконані давньоєврейською мовою.

 

– Пропоную піднятися трохи, я покажу могилу останнього полтавця, який міг читати староєврейською. А ще він зміг знайти і описати місце захоронення Тори, про розташування якого досі ходять легенди, – моя провідниця звертає з асфальту ліворуч на зарослу травою ґрунтову дорогу.

ПОПІЛ ТОРИ

Волога після дощу земля налипає на підошви, тому намагаємося йти по траві. Повітря насичене запахами молодої зелені та квітів. Сполохана нашою появою, з доріжки зривається велика сіра ворона, з надгробків спурхують чорно-білі сороки.

Тут чимало старих повалених дерев – їх поступово випилюють працівники цвинтаря, але деякі стовбури неприступні – заплуталися в гіллі, лежать на старих огорожах.

Зупиняємося біля акуратного доглянутого чорного пам'ятника над могилою полтавського лікаря онколога Йосипа Львовича Герцовського. Безумовно, за свою довгу професійну діяльність він допоміг тисячам пацієнтів. Але наші сучасники пам'ятають його в місті не лише за це.

– На жаль, помер він за два роки по тому, як зробив дослідження. У 1994 році долучився до роботи спеціальної комісії зі збереження європейської спадщини разом з архітектором Левом Вайнгортом та іншими фахівцями. Фактично, це було перше адекватне дослідження цвинтаря. Герцовський вмів читати на їдиші та івриті. Ця комісія змогла знайти зруйновану могилу відомого фабриканта й мецената Давида Мойсейовича Молдавського. Також Герцовський прочитав дивний надгробок – коли на єврейському цвинтарі поховали не людину.

 

Йдеться про залишки Тори з великої хоральної синагоги, на місці якої в Полтаві нині розташована обласна філармонія. Навесні 1911 року в релігійній споруді сталася масштабна пожежа. Сувої тори зазнали пошкоджень – обгоріли та стали непридатними до використання.

За давньою єврейською традицією, священні реліквії не можна викинути чи спалити, єдиний вихід – захоронення за спеціальною процедурою. Тож ці сувої й захоронили з усіма належними почестями. Після нацистського погрому це місце вважалося втраченим. Але комісії вдалося його знайти.

Як йдеться в нарисі полтавських краєзнавців Клавдія Гладиша та Єфима Цирульника "Єврейський некрополь в Полтаві", серед сучасних поховань знайшли гранітну плиту значних розмірів, зарослу травою і вкриту пилом. Після розчищення на каміні виявили напис давньоєврейською мовою. Напис говорить буквально таке:

"У третій день місяця Йор 5674 (квітень 1911 року. – Gazeta.ua) від створення світу сонце потемніло, коли зійшов вогонь з неба і спалив наш святий дім, нашу красу – Велику синагогу в нашому місті з усіма коштовностями, що були у нас з давніх-давен. Боліло наше серце, потемніло в очах, спостерігаючи, як знищуються святі свитки Тори! Ми поховали їх у надійному місці 10-го вищевказаного місяця. Усі євреї оплакували цю втрату... Нехай у наш час виповниться пророкування наших пророків: "...Я буду вогненною стіною навколо і шаною буду в ній". Амінь, нехай буде на те воля Божа!".

На жаль, нині місце розташування цієї плити знову невідоме. Принаймні, в друкованих виданнях та офіційних публічних звітах комісії немає прямих свідчень, які б вказали на місцезнаходження захоронення. Також невідомо, де знаходиться й камінь, що залишився з поховання Молдавського.

 

Це одна з загадок Єврейського цвинтаря, яку намагаються розгадати не лише сучасні краєзнавці, але й члени єврейської громади. Так, щороку на пошуки вирушають як групи, так і окремі дослідники. Та поки що немає відомостей про те, що вказані камені вдалося розшукати. Єдине доступне свідчення їх наявності – фотографії в книзі нарисів про пам'ятки єврейської культури.

УСИПАЛЬНИЦЯ ЛІФШИЦІВ

Правду кажучи, хоча загадка, пов'язана з іменем Герцовського бентежить уяву, в реальному просторі його могилу не можна назвати найвидатнішою спорудою полтавського єврейського некрополя. Натомість така не просто існує, вона розташована буквально в парі десятків метрів звідси.

Чотири стовпи – чотирикутні колони з помаранчевої цегли підтримують дах, який знизу пофарбований у небесно-блакитний, прикрашений 5-променевими зірками. Простір між колонами обмежений невисокими ґратами зі стилізованими піками, на вході – невеликі ворітця без замка з металевими табличками, які містять цифри 1879 та 1942.

Ліворуч від входу встановлена чорна гранітна полірована табличка з написом на івриті, що дослівно означає "нехай буде благословенна пам'ять твоя".

Під дахом, на протилежній від входу стіні написано прізвище: ЛИФШИЦ. Унизу – забетонований простір, викладений світлою керамічною плиткою, нині засипаний торішнім листям та деяким сміттям. На сходинках помічаю літери – по штучному каменю мідним виведено з одного боку "Любимому", з іншого – "Дорогому". Сходи до усипальниці, виконані в такому ж стилі, сповіщають ім'я людини, похованої в цій усипальниці.

 

Більше інформації дає біла табличка, прикріплена на решітці навпроти входу: "Лифшиц Михаил Лазоревич. 1879.12.III – 1942.22.XI. Из г. Бийска перевезен в родной город 1968 г". Над підписом – чорно-білий фотопортрет в овалі, з якого дивиться гладко виголений чоловік у костюмі та краватці з малюнком. Стиль одягу невловимо підказує, що фото зроблене приблизно наприкінці 1930-х років.

– Ця могила раніше – років 30 тому ще навіть – мала дещо інший вигляд. На крівлі були встановлені чотири вазони (зараз залишився один, та й той вже лежить на даху. – Gazeta.ua). А зі стелі, яка раніше була не блакитного кольору, звисали китиці, які євреї мають носити на чотирьох кутах одягу (цицис. – Gazeta.ua), усього 613 ниточок. Вони символізують 613 заповідей, які кожен єврей має виконувати, з них 365 – заборонні, до речі. А ще по кутах цієї споруди були висаджені туї – спочатку маленькі, які виросли у величезні дерева. Їх коріння руйнувало все навкруги, останню я викорчував зі своїм товаришем років сім тому, – розповідає колишній очільник Полтавської єврейської релігійної громади 75-річний Михайло Ліфшиц.

Додає, що споруда була побудована таким чином, щоб можна було туди прийти, зайти всередину і помолитися – прочитати молитву, призначену для поминання померлих. Таку повинен читати молодший син. Якщо його немає – то старший, або найближчий родич. І він також читав там молитву, каже.

– Це мій рідний дід. Помер наприкінці 1942 року в Бійську (місто в Алтайському краї Росії. – Gazeta.ua), де був в евакуації. Склеп побудований руками мого батька, – пояснює Михайло Власович.

В минулому інженер-будівельник, як і його батько, а нині – на пенсії. Останні роки втратив зір, тому не зміг приїхати на цвинтар – майже не виходить з дому. Зустрічаємося з ним та його дружиною Тамарою в їх квартирі в середмісті Полтави.

– Мій батько дуже любив свого папу. І був на війні, коли дідусь мій помер. Дуже переживав. Казав мені: "Я не можу, щоб десь на чужині була могила мого папочки, він же полтавець". Дідусь був з Кобеляцького району, переїхав до Полтави. Був директором комісійного магазину на розі сучасник вулиць Шевченка та Чорновола.

Під час другої світової війни Влас Ліфшиц був офіцером, воював. У післявоєнні роки за інженерним фахом працював у Москві – щось будували на території Кремля. Звідки був направлений на посаду заступника міністра з будівництва у Казахстан. Після чого родина переїхала до Полтави у 1959 році. Тут працював на керівних посадах – завідував будівельним трестом та різними підрядними організаціями, згадує Михайло Власович. Побудував усипальницю для свого батька – власноруч, та особисто їздив забирати тіло родича до Бійська.

Брав дозвіл на ексгумацію, перевезення та перезахоронення останків у влади. Для транспортування йому навіть виділили окремий вагон.

 

– Він поїхав туди, забрав останки дідуся мого з тієї могили, поклав в оцинковану труну. Перевіз сюди й тут поховав – я був присутній на цьому похованні. Всі таблички, що ви бачите, він робив власними руками. Отримав офіційний дозвіл на будівництво, – пояснює Ліфшиц.

Труну виготовляв сам – тоді мав особисту майстерню в підвалі великого будинку по Жовтневій, 44 (нині вул. Соборності. – Gazeta.ua). Також власноруч з бронзової стрічки вигнув літери, які потім залив у бетонний розчин – сходинки сам виготовляв, полірував та ставив, стверджує Михайло Власович.

Сам Влас Михайлович, який помер у 2010-му, похований тут же – ліворуч від входу до склепу, а могила його дружини Софії Зіновіївни – праворуч.

– Далі розташована могила Нападова – він зробив молитовний дім тоді, коли не можна було в місті відкрити синагогу, разом з Герцовським Туди ходив мій дідусь, Зейлик Аронович Койфман. Могила його та моєї бабусі, Броні Мойсеївни, поруч з могилою моєї матінки, – додає Михайло Власович.

Відчувається, що мій співрозмовник дуже сумує за своїми батьками. Говорить про них з великою повагою та скорботою в голосі. А ще додає про себе, що йому цього року виповнюється 75 років – вже в такому віці, шо "скоро пора до Лембека".

– А що це означає? – перепитую.

– У Полтаві серед євреїв поважного віку кажуть "пора до Лембека", маючи на увазі, що вже такий вік, що скоро й на цвинтар, – долучається до розмови дружина Михайла Власовича Тамара Єльянівна. – Кажуть, Лембек був засновником та першим упорядником цвинтаря (посада доглядача цвинтаря передавалася в родині Лембек декілька поколінь поспіль від батька до сина. – Gazeta.ua).

 

Тамара Ліфшиц свого часу працювала в благодійній організації "Хесед Нефеш", де брала участь в організації екскурсій по пам'ятних для євреїв місцям Полтави. Серед матеріалів про єврейську громаду Полтави має книжку "Полтава. Пам'ятники єврейської культури" Гладиша та Цирульника (видана 1996 року російською мовою. – Gazeta.ua).

– Зараз покажу, як виглядає плита над захороненням Тори. Тут у книжці є фотографія, – Тамара Єльянівна перегортає сторінки пальцями з красивим рожево-перламутровим манікюром на видовжених нігтях. – Її знайшли в 1994-му, значить вона десь досі на цвинтарі. Просто треба уважно пошукати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Які таємниці зберігає Личаківський цвинтар

НЕСПОДІВАНІ ЗНАХІДКИ

Щоб з'ясувати, де може бути легендарне місце захоронення Тори та де саме розташовувалася могила Давида Монастирського, повертаюся до цвинтаря. Тут вдається розшукати місцевих робітників. Радять Максима, який працює тут найдовше.

– Я тут 20 років працюю. Не скажу, шо все знаю, але трохи є, – хвалькувато каже високий чоловік у сірій футболці з коротким рукавом, який щойно вийшов зі світло-зелених старих "Жигулів" другої моделі.

Складає телефон у чорну сумку-бананку на грудях, поправляє козирок бейсболки такого ж кольору та засовує руки в широкі кишені чорних трикотажних штанів.

Радить пройтися до усипальниці Ліфшица та прогулятися між старих могил праворуч від того місця, де ми стоїмо. Дізнавшись, що я вже все це бачила, трохи розчаровується.

– Мене більше цікавить, де саме була могила Молдавського і де зараз камінь, що залишився з його надгробка, – пояснюю.

– А, так я не знаю. Вам цього ніхто не скаже. У нас же тут був пожар, згоріли всі книги, де було написано де яка могила. Загорілася трава, дерева, кладбіще і битовка, вона була ще дерев'яна – це щас вона кірпічна. Мені зараз 44 , а то було, коли ми тут ще малими бігали, десь на початку 90-х, – каже чоловік, називається спочатку Василем, а потім виправляється і додає, шо він насправді Максим.

 

Пояснює: тут постійно приїжджають якісь люди й намагаються розпитати де яке захоронення знаходиться, шукають старі могили родичів. Та це складна справа: старовинних пам'ятників майже не залишилось, декілька каменів покосилися і на них вже й не прочитаєш, що написане. Та й старі дерева падають, розбивають надгробки.

Робітники, каже Максим, прибирають і підтримують цвинтар в належному стані. Розвісили таблички з номером телефону та пропозицією доглядати за могилами. Дехто дзвонить і просить допомогти.

– А ще є фірма якась загранічна, пропонує послуги догляду за могилами. Люди їм через інтернет гроші платять, а тут приїжджають робітники на чорному Мітцубісі – обичні люди – і прибирають, красять – чи шо там їм заказували.

На цьому цвинтарі немає поділу на сектори, який допоміг би орієнтуватися. Кладовище вважається закритим. Але тут досі проводять поховання – на викуплених ділянках поруч з родичами. А ще можуть поховати в могилу "другим поверхом" – треба мати документи, які доводять родинні зв'язки, або дозвіл від родичів. Для того, щоб провести таке захоронення, має пройти щонайменше 30 років від попереднього. Дозвіл на такі поховання отримують в офісі КП "Спецкомбінат похоронно-ритуального обслуговування", розташований на протилежному боці міста.

– Єслі ви хочете ексклюзив, пішліть, я покажу ще одне кладбіще, найстаріше. Воно дуже древнє. Правда, осталась від нього одна могилка. Тут хоронили тих хто помер від тифу, – Максим вказує рукою на протилежний бік дороги й трохи униз.

На зеленому моріжку, що шовком звивається під вітром на схилі яру, сірою нерухомою крапкою стоїть невеликий гранітний надгробок. Округлий зверху, виглядає як й інші старовинні пам'ятники, які ще можна зустріти на цвинтарі.

 

– Я вирос у цих краях, з дитинства ми тут бігали. Пам'ятаю ще огорожі які були там. А потім їх покрали на метал, а гору заровняли – воно ж не таке раньше було. Тут інший був ландшафт. Це – залишки. Тут була мусорка, і трактором цю гору пхнули, загортали і воно все завалене. Цей пам'ятник чудом остався, – переконує чоловік.

Коли прощаємося, згадує, що чув про цвинтар, нібито тут похована якась "важна книжка" та якісь цінні речі, а ще "багато грошей". І додає: якщо йому заплатять кругленьку суму, знайде цей камінь, аби ж знати тільки як він має виглядати.

Зворотним шляхом помічаю в чагарнику ліворуч від дороги, майже біля нужника, брилу сірого граніту. Заросла травою, закидана землею, майже не виділяється на навколишньому смітнику. Розчистивши від бруду і промивши водою камінь, знаходжу на ньому викарбувані колись, напівстерті юдейські знаки.

На жаль, про цю брилу не мають інформації робітники кладовища, що курять біля "битовки", з цікавістю поглядаючи, як я досліджую камінь. Також в єврейській громаді, куди я звернулася з запитанням, мені не змогли допомогти.

Фото: Ольга Стенько

На думку краєзнавця та історика Бориса Тристанова, засновника та упорядника сайту "Історія Полтави", це один з надгробків старого єврейського цвинтаря, вцілілий після німецького погрому. Який був переміщений – цілеспрямовано або випадково.

Щодо "поховання померлих від тифу", краєзнавець налаштований скептично. Каже, що таких відомостей немає в жодних джерелах, з якими йому довелося працювати.

Такої ж думки дотримується і архітектор та краєзнавець Артур Ароян, який досліджував Єврейський некрополь та його околиці. Окремо Артур додає, що яр, на схилі якого розташований цвинтар, мав іншу конфігурацію, а поховання зараз відбуваються на місцях, засипаних відходами виробництва одного з місцевих заводів.

– Частина яру засипана. Частково Новоміське кладовище розташовано там, де раніше був яр. Там раніше був цегельний завод, я навіть бачив фотографії Хмелевського (видатний полтавський фотограф польського походження Йосип Хмелевський, помер у 1924 році. – Gazeta.ua). Цей яр утворився внаслідок видобування глини для цегельного заводу Трепке. Потім його засипали, щоб розширити кладовище. Але ж ми бачимо, що там практично не залишилося старих ортодоксальних надгробків. Враховуючи те, як вони зараз розташовані – прихилені біля дерева обіч дороги, наприклад, – можна зрозуміти, що вони не на могилах, а були переміщені. Тому якщо є такі надгробки за межами цвинтаря, я схильний вважати, що вони могли туди потрапити під час якихось масштабних земляних робіт або скотитися схилом, – вважає дослідник.

×