Ексклюзиви
Неділя, 03 жовтня 2021 09:06

"Били людей - страшне дєло. Підпалювали. Ужас!" - як гітлерівці знищили Великі Липняги
25

Рівно 78 років тому село Великі Липняги на Полтавщині пережило велику трагедію. Із 19 по 21 вересня 1943-го - гітлерівці спалили живцем 371 жителя. Серед жертв було 125 дітей. Небагатьом місцевим удалося урятуватися і пізніше розповісти про жах, який вони пережили.

Автор: Ольга Стенько
  У селі Великі Липняги на Полтавщині нацисти 19-21 вересня 1943 року замучили 371 людину - в основнму, жінок, дітей та старих
У селі Великі Липняги на Полтавщині нацисти 19-21 вересня 1943 року замучили 371 людину - в основнму, жінок, дітей та старих

За кілька днів після трагедії у Великі Липняги зайшла радянська армія. Замість села солдати побачили згарище. Згадували, що знаходили тіла жителів на вулицях, городах, у льохах, колодязях та за селом.

У 1977-му в селі відкрили Меморіал у пам'ять про жертв трагедії. На стінах монументу виписані їх імена та ініціали місцевих, які загинули у Другій світовій війні.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у Великих Липнягах та поспілкувалася з іще живими очевидцями розправи, яку людям улаштували фашисти. Дізналася, як населений пункт відновлювався і чим зараз живе село з такою трагічною історією.

Великі Липняги знаходяться за 8 км від селища Семенівка — центру об'єднаної територіальної громади в Лубенському районі. Проживає близько 300 людей. Школи немає. Тож місцеві діти їздять учитися в Семенівку та сусіднє село Байрак. Натомість присутня пошта, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин. Вже рік відсутній староста. Його досі не призначили після торішніх місцевих виборів.

Найбільша будівля в центрі села — місцевий будинок культури. На огородженій території акуратна зелена трава, великі дерева, ігровий та спортивний майданчики. Клуб практично не працює — тут другий рік триває ремонт.

Автор: Ольга Стенько
  Завідувачка Великолипнягівського сільського клубу Ольга Данченко розповіла про село
Завідувачка Великолипнягівського сільського клубу Ольга Данченко розповіла про село

- У селі проводимо щороку мітинг-реквієм. 21 вересня — день вшанування пам'яті загиблих у 1943 році, - зустрічає завідувачка клубу, місцева Олена Данченко. Погоджується провести до односельців — свідків німецької окупації 1941-1943 років.

Йдемо до просторого сільського подвір'я, вкритого невисокою зеленою травою. Домашньої птиці немає. На клумбах яскравими плямами виділяються квіти — морозець, петунія, чорнобривці. Біля порогу хати квітне ніжно-персикова троянда. Будинок доглянутий — потинькований, вікна замінені на металопластикові.

На ґанку зустрічає господиня - 88-річна Галина Федорівна Чигринець. Стрижене під каре русяве волосся майже без сивини. В очікуванні гостей жінка підвела брови та нафарбувала губи світло-рожевою помадою з перламутром. Біля її ніг в'ється і заливисто гавкає на незнайомців Деня — йоркширський тер'єр.

- Раніше жили на іншому кутку, Нахалівці, - розповідає Галина Федорівна. - У нас була велика хата і коли німці зайшли в село, то обрали її собі під штаб. Казали: "Мутер, кіндер - век, век! А то — пух-пух!". В смислі, щоб ми йшли з хати, бо постріляють. Батька Федора Яковича Нетяка тоді забрали на фронт, а мама Настя Дмитрівна з нами чотирма сама осталася. Тато був на вокзалі в Полтаві, як розбомбили поїзд. Отримав важкі осколкові поранення і потрапив у госпіталь.

Автор: Ольга Стенько
  88-річна Галина Федорівна Чигринець показує пожовклі вирізки з газет, в яких йдеться про Великолипнягівську трагедію
88-річна Галина Федорівна Чигринець показує пожовклі вирізки з газет, в яких йдеться про Великолипнягівську трагедію

На початку осені 1941 року німецькі окупаційні війська зайняли Полтавщину. У Великі Липняги дійшли 18-19 вересня.

- Тоді було вже холодно. Молодших дітей від німців ховали в погребі. У нашому одного дня сховалася сосєдська дєвочка і моя сестра Марія. А німецький танк проїхав і завалив на них той погріб. Ми кинулися всєй сім'єю і давай відгрібать. Врятували, - продовжує жінка. - Після того викопали на городі довгий окоп і замаскірували - накидали кукурудзи, битих меблів. Там і жили. Корову і теля тримали в посадці.

Молодших дітей від німців ховали в погребі

Німецька адміністрація в селі намагалася налагодити звичне життя. Дорослих стимулювали працювати в колгоспі, дітей — ходити до школи. В селян регулярно забирали харчі: яйця, молоко, птицю.

- У нас тут був молочний комбінат. То німці хотіли слівки, щоб їм носили відрами. Заставляли мене. Но я сказала, шо не понесу. І відмовилася. А потом і люди почали противитися, бо нічим стало харчуватися. Німці почали мешканців бити. Прийшло їхнє старше начальство і давай людей обкрадати — виносили з хат усе!

У сусідньому селі Малий Байрак діяла підпільна партизанська організація. Чоловіки з навколишніх сіл, яких не встигли мобілізувати до радянської армії, ховалися у погребах або тікали у ліс.

- Нєкоторі в село заходили - просили, щоб дали хоч шото поїсти. Я носила їм. Мама, було, зваре кукурудзи, картошки в мундірах. Яблука пособираю і на Малий Байрак іду, - згадує Ганна Чигринець. - Німці замітили, що я кудись ходжу. Зупинили: "Куди?". Сказала, що за тереном. Вони пустили, але зрозуміли, шо до партизанів навідуюся.

Підпільники залучили дівчинку до збору інформації в селі. Мала помічати, в яких будинках до ночі світяться вікна — де німці п'ють-гуляють, грають на губній гармошці.

Автор: Ольга Стенько
  У селі Великі Липняги на Полтавщині збереглося багато старих хат
У селі Великі Липняги на Полтавщині збереглося багато старих хат

- Мама казала: "Шо ти затіяла, тебе вб'ють і сім'ю занапастиш!". А я все одно іду й дивлюся. Тут у нас Одесківські, Брельбаси були — приймали німців, готували їм їсти. Вони виїхали в інше село, бо як наші прийшли їх попередили: "Жизні тут не буде". Отак я дивилася і передавала інформацію партизанам. І вони потихеньку пробиралися сюди ближче. Було, надінуть платочок, старушками зробляться і наблюдають.

Спротив таємно і місцеві чоловіки, які не примкнули до партизан. Особливо пожвавилися, коли прийшла звістка, що лінія фронту наблизилася і німці можуть почати відступ, згадує Галина Федорівна.

- У нас були Ткаленко, Галат і другі рєбята, которі начали сопротівляться. Гранати, які брали в партизанів - бросали туди, де німці п'ють. Люди перестали згоджуватися скот гнати, нічого не робили. Німці за непокору стріляли або вішали. Шибеницю зробили на футбольному полі. На воротах людей вішали. Та гралися — з пістолетів по ним стріляли. Не розрішали зняти їх і поховати.

- Били (стріляли. - Gazeta.ua) людей - страшне дєло. Заходили в хати і загоняли під замок. Підпалювали. Ужас! Криша падає, люди кричать. Живі ж! І діти, і старі. То німці коли відступали так лютували. Замучили 371 душу.

Вогонь гуде, крик і плач стоїть, корови ревуть, собаки гавкають

Родина Галини Федорівни вижила, бо ховалися в окопі. Діти боялися ворухнутися, щоб їх не помітили. А в цей час по селу палали хати, розносилися страшні звуки, згадує очевидиця.

- З нами був прадєдушка, сусід. Каже: "Боже, приходить очєрєдь і до нас". Вогонь гуде, крик і плач стоїть, корови ревуть, собаки гавкають, - видно, як від жахливих спогадів очі жінки наповнюються страхом. Тоді їй було 10 років.

Після відходу німців Галина Федорівна допомагала збирати по селу та хоронити рештки спалених і закатованих односельців.

Автор: Ольга Стенько
  Жертв трагедії поховали на сільському цвинтарі
Жертв трагедії поховали на сільському цвинтарі

- Був старий дід Степан. Каже: "Люди мертві воняють, скот воняє. Треба шось робить". Нас було троє — він, я, і ще одна дєвочка з вулиці Нахаленка. Попросили в одних людей ручний возик. І розбирали останки. Дуже важко, запах жахливий. Руки-ноги одриваються, розпадаються на шматки. Ми були голодні, босі, в одних платячках. Витягали тіла, звозили на кладбище. Копали длинні ями і з возика скидали. Воно так ляпало, не забуду звук. Було дуже жалко. І діти були, і такі красиві женщіни...

У цей час мати Галини Чигринець гляділа за меншими дітьми.

- В селі вже німців уже не було, а армія ще не дійшла. Приходили партизани тільки. Казали: "Діти, вам би дома сидіти, а ви такиє ноші взвалілі!". Усіх 370 душ треба було перетягать — і тих шо згоріли, і тих шо постріляли.

Ольгу Дулевич і її сина Віктора, шести років, живими кинули у вогонь

- У селі потім проводили розслідування. З Москви приїжджали слєдоватєлі, нас розпитували. А шо я розкажу? Я ж дєвочка била малолєтня. Но знаю, шо позабирали всіх німців, які оддавали тут прикази. І судили їх. Був Нюрнберзький процес.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 96-річна німкеня втекла з будинку для літніх людей, щоб не судили за нацистські злочини

Галина Федорівна показує пожовклі вирізки зі старих радянських газет. В одній статті розповідається про урочисте відкриття меморіалу у селі Великі Липняги 23 вересня 1977 року. А в іншій — про Великолипнягівську трагедію. Наводиться текст з обвинувального акту, складеного і підписаного комісією сільської ради 24 вересня 1943 року.

Автор: Ольга Стенько
  Вирізка зі старої радянської газети розповідає про те, що у селі Великі Липняги на Полтавщині нацисти 19-21 вересня 1943 року замучили 371 людину - в основнму, жінок, дітей та старих
Вирізка зі старої радянської газети розповідає про те, що у селі Великі Липняги на Полтавщині нацисти 19-21 вересня 1943 року замучили 371 людину - в основнму, жінок, дітей та старих

"... Молоду матір Ольгу Дулевич і її сина Віктора, шести років, живими кинули у вогонь. Марія Бутенко, рятуючись від смерті, схопила трьох своїх дітей — семи, трьох років і найменшого — 10 місяців, сховалась у себе на городі і благала про помилування, але звір-фашист усіх розстріляв з автомата. Не було пощади й старикам-інвалідам. Одного з них — М. Погребняка з паралізованими ногами витягли з хати, посадили на копицю сіна, зверху накрили ящиком і підпалили. Він згорів живим. А.П. Тригубенку, в якого не було лівої ноги, автоматом відбили праву і кинули в погріб, де він пролежав три доби, доки дочекався визволення, розповів про той злочин, який чинили фашисти в селі, а через кілька днів помер...", - йдеться в документі про звірства німецької військової частини "СС-63" під керівництвом офіцера Шпейделя.

На іншому кінці села живе ще одна свідок подій. За метровим дерев'яним парканом біліє стара хата. Обложена глобинськими плитками. Ретельно побілена. Дах цілий - критий соломою замість очерету.

- Там треба було давно міняти очерет. Та ми не вміємо, а попросити нікого — вже ніхто такого не робить. Мій чоловік ремонтує, як може — сіном вкриває. Там у нас літня кухня, - зустрічає мене у дворі міцна жінка в фартусі поверх бордового вишитого светра. Коротким рухом поправляє під підборіддям вузол зеленої з бордовими квітами хустки. Представляється Тетяною Григорівною.

Автор: Ольга Стенько
  Стару хату, що збереглася на подвір'ї Віри Юрченко, використовують як господарське приміщення
Стару хату, що збереглася на подвір'ї Віри Юрченко, використовують як господарське приміщення

Веде в хату — великий одноповерховий будинок. Цегляний, теж обкладений плиткою і побілений. Привертають увагу наведені густо-синім цегляні стовпи, старі віконні рами та двері. Фільонки в них зафарбовані темно-червоним.

- Я виросла в цій хаті. Мама живе тут після одруження з батьком. А як мала була, в часи війни, жили на іншому краю села. Ну вона вам щас сама розкаже, - каже жінка.

Брязкаючи клямками, відкриває по черзі двері до просторих сіней. Потім - до хати. Запрошує.

В середині добре натоплено. Поли встелені бавовняними сірими килимками. Багато старих чорно-білих світлин в рамках. Вони, як і ікони, прикрашені вишитими рушниками.

- Ми з батьками жили на іншому куті села. Вулицю називали Нахалівка, бо там колись нахально построївся якийсь Наум. Нас у мами було восьмеро, батько вмер після голоду 1933-го, - розповідає Віра Олександрівна Юрченко, 91 рік. - Коли війна почалася, старші брати Василь і Микола вже були дорослі та жили окремо. Їх забрали в армію. Брата Гришу німці схопили і відправили в "Хорольську яму" (гулаг №160 — нацистський табір для військовополонених у місті Хорол, що існував з 20 вересня 1941-го по 15 вересня 1943 року. Там утримували близько 200 тис. полонених, з яких близько 90 тис. загинули — Gazeta.ua).

Автор: buzina.org
  Вхід в концтабір Дулаг-160, так звану "Хорольську яму", 1941-1943 рік. Полтавська область, місто Хорол
Вхід в концтабір Дулаг-160, так звану "Хорольську яму", 1941-1943 рік. Полтавська область, місто Хорол

Зовсім сиве волосся жінки виглядає з-під зав'язаної на потилиці хустки. Одягнена в синьо-фіолетовий байковий халат поверх сукні старого радянського крою.

- Коли матері сказали про Гришу, то вони з сестрою їздили возом, повезли продукти. Не разрішили передати. Там багато тисяч було людей у тій ямі. А Гриша побачив тоді і упізнав, підійшов ближче. Дав знати, шо рідні його. Сказали їхать в село взять справку, шо він наш родич. Мама відвезла справку і тоді передали йому папірос та мішок сухарів. Но шо той мішок, єслі їх там багато? А комендант сказав їхать додому і ждать Гришу. І точно — відпустили. Прийшов уночі.

Після повернення брат Віри Олександрівни почав ховатися від окупантів, які встановили суворий контроль над селянами.

- Коли німці вступали в село, то їхали машинами і мотоциклами. Ми всі поховалися — боялися. Подивитися на них нас мати не пускала. Мені було тоді 12 років, - продовжує Віра Юрченко. - Вони постійно були в Богданівці в і Семенівці — там була їхня велика резиденція. Нас із хати не виганяли. Ми жили на одшибі, сад був. Німці боялися туди ходить. Далі була толока, колгоспний двір.

Фашисти заставляли здавати все — яйця, молоко, м'ясо

- Під час окупації в селі проживали здебільшого діти, жінки та літні чоловіки. Їх заставляли брати і обробляти землю. Набирали вдів, як моя мама — косами косили, в'язали снопи. Молотили зерно на потреби німців. Куди там вони його вже відправляли, не знаю. Навесні хліб сіяли — конями орали, волами волочили.

- У нашій родині була корова, теличка, поросятко. Фашисти заставляли здавати все — яйця, молоко, м'ясо. Німці яйця любили ловко. Нам приходилося ховати, щоб було шо їсти. А худобу німці застрелили, коли відступали. Того дня, помню, була холодна похмура погода — така як оце й сьогодні. Двоє йшли вулицею і підпалювали хати — кидали факели на стріху. Їм люди кажуть — нашо палите, де ми жить будем? Вони добре по-нашому говорили. Відповідають: "Ми тільки палим, а за нами прийдуть ті, хто вбиває".

Автор: Ольга Стенько
  Близькі родичі 91-річної Віри Олександрівни Юрченко загинули від рук нацистів 19-21 вересня 1943 року
Близькі родичі 91-річної Віри Олександрівни Юрченко загинули від рук нацистів 19-21 вересня 1943 року

Віра Олександрівна згадує: палії були в німецькій формі, але добре розмовляли російською. Наказали дітям та жінкам тікати в степ якнайдалі.

- А по селу вже сараї горять, тріщить усе, лущить. Стрільбище влаштували — з пістолетів та автоматів. Скот б'ють! Той, шо не встигли раніше вигнати до Дніпра. Ми зібралися своїм куточком — самі вдови з дітьми. І вирушили в степ. Хату нашу спалили і худобу повбивали.

Зо півтора десятка жінок і дітей сховалися в невеликому яру — попадали та притиснулися до землі. Поліцаї попередили втікачок, щоб далеко йшли та добре ховалися, бо поруч із селом розгорнули артилерійську батарею - планують обстрілювати радянські війська. Щойно засутеніло, почався артобстріл. Полетіли снаряди.

- Ми лежимо, а воно над головою летить і десь гучно падає, вибухає. Полежали ми ніч. Я-то старша була, а то ше й менші були діти. Змерзли дуже, бо тікали хто в чому був. Вирішили ранком йти на Козачки, де колись козаки жили. Там залишилися руїни і кущі. Були городи. Матері там назбирали динь та кавунчиків. Посиділи сутки в тих заброшених кустах. Від фундаменту була канавка — ото в неї забилися. Вогню не розводили, боялися. Сиділи в холоді й голоді. На ранок рішили йти додому. Пострілів не чутно було, все вроді вспокоїлося.

Автор: Ольга Стенько
  У селі Великі Липняги на Полтавщині багато закинутих старих хат
У селі Великі Липняги на Полтавщині багато закинутих старих хат

Пізніше Віра Олександрівна дізналася, що робота німецької артилерія через польовий телефон координувалася з командного пункту за кілька кілометрів. Щоб припинити артобстріл - її брат Гриша разом з товаришем Миколою Бутенком, проникли в село і перерізали дроти зв'язку.

- Коли до села прийшли, то одразу кинулися до першої хати - до Павла Бутенка. Хата залишилася ціла. Як і Литвинівська та Балабунова — єдині на усій вулиці. Німець віхоть кидав-кидав, а воно не горіло, сказала баба Харитина Бутенко, Павлова жінка. Покручена була ревматизмом, ото одна в хаті й залишилася.

- Їсти — не було чого. Надія Бутенчиха каже: "Піду пошукаю, у мене там хліб був припрятаний". Тіки принесла і вскочила в хату — входять за нею два німці. Зайшли і один вистрілив на горище. Може думав, шо там партизани. А ми як закричимо! Балакають до нас по-руському. Мовляв, не бійтеся, нічого не зробим. "Нам нада дві матки, а то й більше, шоб нам кушать зготовили", - кажуть. Самі набили курей і качок, нарили картоплі. Я-то не ходила, мені потім мама розповідала.

Німці оточили подвір'я та влаштували розправу. У погріб кидали гранати

На подвір'ї розбили велику дерев'яну скриню, розвели на ній багаття. Закип'ятили воду у великому казані та змусили жінок скубти птицю. Інші чистили картоплю. Заходилися готувати.

- Коли ще один біжить, шось по-своєму клекоче. То вони взяли каструлю з картоплею, казан з супом, м'ясо — повкидали то все в машину і двигун заводять, щоб їхать. А одна баба питає — куди ж нам, паночку? "Куди хочте, туди йдіть, через два часа красні будуть", - відказав і поїхали вони. А під вечір вже наші солдати прийшли. Всі повискакували — і обнімають їх, - жінка несподівано починає плакати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розбиті дороги та натовпи військових - показали фото українського міста під німецькою окупацією

Витирає сльози краєм хустки. Якийсь час мовчить. Потім розповідає, що радянські бійці попередили селян щодо можливих бомбардувань. Люди ніч вирішили перебути в хатах, а ранком — тікати на безпечну відстань.

- Уночі дощ пройшов, а ранком встали — мороз! Біле все, як сніг. А ми пообувані хто в чому — у легких черевичках, а хто босий. Один військовий сказав, щоб ми йшли на Байрак. Головне — забратися з тої лінії, бо якраз фронт проходив через село. Пішли в Байрак, кілометри за два. А там людей немає, все попалене, тільки димок курить. Переночували на згарищі, та й пішли назад. А в селі вже почали людей хоронить. Ми тоді й дізналися, шо постріляли усіх та попалили.

Згідно з історичними документами, першими радянськими воїнами, що зайшли в село - були бійці 78-го стрілецького корпусу. Потім прибув медсанбат артилеристів. Надавали медичну допомогу селянам, проводили термінові операції, переливали кров.

Найбільше людей постраждали в хаті Юрія Ткаленка, дізналася пізніше від інших односельців Віра Олександрівна. Мав просторий погріб і до нього бігли ховатися односельці. Хто не помістився — зайшли у сарай. Німці оточили подвір'я та влаштували розправу. У погріб кидали гранати. Хату підпалили. Із сараю випускали групами по десятеро та пострілам гнали в охоплений полум'ям дім. Тих, хто намагався тікати — стріляли. Тіла кидали у вогонь.

Автор: Ольга Стенько
  Розвалена хата на місці, де стояв сарай Юрія Ткаленка. В ньому ховалися селяни - вибивали доски, щоб дати шанс на порятунок власним дітям
Розвалена хата на місці, де стояв сарай Юрія Ткаленка. В ньому ховалися селяни - вибивали доски, щоб дати шанс на порятунок власним дітям

- Нас односелець Йосип Литвиненко не пустив, як просилися до нього в погріб: "Там місця мало". У Строєнчихи людей побили в окопах, шо в садку викопали. Там і сестри мої двоюрідні загинули. Це було неподалік від Ткаленкової хати. А в Марії Бутенчихи, що ховалася в садку, двох дітей постріляли. А третє, маля зовсім, німець взяв за ноги і каже матері:"Жалко тобі? На!" Розірвав дитину і кинув на калину. Марія впала замертво, а він її ще й дострелив. Це Стефана Бутенка жінка була. Він на війні був у той час, - Віра Олександрівна сидить на краєчку дивану, гладить себе рукою по коліну, розправляючи байковий халат.

Розповідає, що в тій каральній німецькій акції постраждали і її близькі рідні.

Оляна не пішла у хату — сиділа в кукурудзі. Бачила як запалили дім, де було двоє її дітей

- В Климаків, то по дальшій вулиці, сестра моя була. І чого вона до нас не пішла, а до родички? З чотирма дітьми. Тоже сиділи всі разом у хаті, а діти пить просять, їсти. Так старша Климачиха, Оляна, побігла на город кавуна зірвать. І тут німці прийшли, в хаті почали стріляти. Була ще баба Наталка. То вона залізла в піч і замостилася подушками. Її тільки ранило. А племінників дуже побили осколки. Не врятувалися. Оляна не пішла у хату — сиділа в кукурудзі. Бачила як запалили дім, де було двоє її дітей.

Наступного дня, 22 вересня, частина селян взялися до поховання загиблих. Збирали залишки односельців на рядна, складали на грабарку, звозили на кладовище та скидали в одну братську могилу. Подекуди тіла так обгоріли, що ідентифікували по окремим особливим прикметам.

Автор: Ольга Стенько
  У селі Великі Липняги на Полтавщині нацисти 19-21 вересня 1943 року замучили 371 людину - в основнму, жінок, дітей та старих
У селі Великі Липняги на Полтавщині нацисти 19-21 вересня 1943 року замучили 371 людину - в основнму, жінок, дітей та старих

- Мати мою сестру Марусю з вугілля витягла, по нозі впізнала. У неї на пальчиках мозольки були. Тіло обгоріло дуже, - плаче Віра Юрченко. - Була в красній в'язаній кофті, а потім як груз відкинули — розбирали згарище — нога осталась біла. Мама як побачила, та як скрикне "Це ж моєї дочечки нога!". Поховали коло Климаків біля хати. Під акацією викопали могилу, так Оляна розпорядилася. Чоловік один прийшов, Сашко, і впізнав свою доньку: "Моя Варька". Лежала на порозі — обгоріле тіло в хаті, а голова в сінях. Лице було попечене — капав вогонь зі стріхи. Впізнав її по алюмінієвому гребінцю — коси не обгоріли.

Розповідає, що одна зі старших сестер жила із родиною у сусідніх Малих Липнягах. Не постраждали — там такого терору не було.

- Чутки були, що німецького офіцера вбили за селом — хтось пристрелив. Через це вони і обозлилися. Німця того поховали коло посадки. Мабуть, там десь лежить і досі. Над могилою нічого не ставили — просто землі насипали.

Впізнав її по алюмінієвому гребінцю — коси не обгоріли.

Віра Юрченко пам'ятає, як відбудовували село. Люди укріплювали пошкоджені стіни згорілих хат, ставили новий дах, крили очеретом.

- Стіни були литі, то й залишилися. А криша згоріла. Мама каже: "Будемо яку-небудь халупину строїть". Нам деякі люди помогли — попиляли верби, шо росли по канаві. Дерево, яке було, зробили на кришу. Згоріле одірвали, а нову зверху поставили. Стіни долили з глини — кірпічу тоді в нас не було.

Прощаючись з Вірою Юрченко, розпитую, де стояла хата, в якій спалили найбільше людей. Пояснює: треба шукати розвалини на одній з центральних вулиць, неподалік меморіалу.

Автор: Ольга Стенько
  У селі Великі Липняги на Полтавщині багато закинутих старих хат
У селі Великі Липняги на Полтавщині багато закинутих старих хат

По селу багато покинутих хат. Мазані стіни збереглися — глину в селі вміли лити на совість. У цих краях була традиція оздоблювати будинки керамічною плиткою — її виготовляли на заводі в містечку Глобине, що за 40 км. А от стріхи хат провалилися, шибки вибиті.

Деякі двори геть заросли чагарником, на інших все викошено. Перші — покинуті. Другі - взяли в оренду місцеві мешканці, а то й викупили ділянки — обробляють городи.

Одна з розвалин височіє на центральній вулиці неподалік меморіалу. Голі стіни - на дах навіть натяку немає. Глина не просто обвалилася. Вона ніби стікла та розтанула.

Навколо хати — жодного куща чи дерева. Зеленіє остання осіння трава. З одного боку складені на купу уламки шиферу, за якими починається город. Вже прибраний.

З іншого боку на довгому ланцюгу припнута корова. Побачивши чужих, голосно реве, витягуючи в мій бік рогату морду.

- У нас тут колись німці спалили всі Великі Липняги. Я знаю, нам у школі розповідали. І отут, де розвалини, сарай спалили. Поруч ще хата була. В ній згоріли люди. А тепер у розвалинах вужі живуть , - йде від сусіднього двору 6-річний Михайло.

Автор: Ольга Стенько
  Михайло Темник показує розвалену хату, збудовану на місці сарая Юрія Ткаленка. На цій ділянці нацисти спалили найбільше селян
Михайло Темник показує розвалену хату, збудовану на місці сарая Юрія Ткаленка. На цій ділянці нацисти спалили найбільше селян

Його червоні спортивні штани заправлені в гумові чоботи, джинсова куртка зі штучним хутряним коміром застебнута на всі ґудзики, на голові — чорна трикотажна шапка.

- Ця хата розвалилася дуже давно від старості й недогляду. Пам'ятаю її ще цілою. Чоловік, що там жив, пив дуже. Давно помер. Так воно все стояло, валилося, поки ми ділянку не приватизували, - підходить Олеся Темник, 29 років. - Я-то не мєсна, але сусід шо навпроти жив — переповідав, що оці розвалини — не та хата, що згоріла. На них був дерев'яний сарай. Люди розповідали, шо односельці, які були тоді всередині - як-небудь намагалися доски вибити і дітей хотя би викинути, щоб ховалися в кукурудзу. А іменно та хата — отам, де горбак на городі, поруч із купою шифера, - показує. - В сусіда були дід і дочка з маленькою дитиною. Заховалися в погребі. Мама казала, а їй розказували баби, шо тут цю дєвочку убитою знайшли в ямці глиняній. Робили такі, коли хати зводили.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нацисти спалили останки розстріляних у Бабиному Яру

На цвинтарі за селом поміж хрестів видніється пам'ятник воїнам-визволителям села та меморіал. Саме тут у братській могилі покояться тіла закатованих селян.

Під заголовком "Жертвам німецько-фашистського терору в селі Великі Липняги у вересні 1943 року" на семи металевих плитах відлиті імена. Меморіал виглядає занедбаним: фарба облущилася, бетонна основа поросла лишайником, навколо — непролазні зарості будяків. Видно, що давно ніхто не навідувався до братської могили односельців.

У селі Великі Липняги на Полтавщині нацисти 19-21 вересня 1943 року замучили 371 людину - в основнму, жінок, дітей та старих
Фото: Ольга Стенько
У селі Великі Липняги на Полтавщині нацисти 19-21 вересня 1943 року замучили 371 людину - в основнму, жінок, дітей та старих
У селі Великі Липняги на Полтавщині нацисти 19-21 вересня 1943 року замучили 371 людину - в основнму, жінок, дітей та старих
У селі Великі Липняги на Полтавщині нацисти 19-21 вересня 1943 року замучили 371 людину - в основнму, жінок, дітей та старих
Михайло Темник показує розвалену хату, збудовану на місці сарая Юрія Ткаленка. На цій ділянці нацисти спалили найбільше селян

Натомість біля меморіалу в центрі села стоїть висока гранітна фігура жінки, що у скорботі схилила голову. За її спиною напівколом встановлені чорні гранітні плити. На них — імена мешканців села. Народилися в різні дати. Жили різним життям. Та об'єднані лихом: їх життя трагічно скінчилися в один день.

За тиждень після дня пам'яті тут теж немає квітів — лише один пластиковий вінок біля пам'ятника. Торішній валяється позаду меморіалу — вочевидь, їх просто замінили, забувши прибрати. Давно не горить "вічний вогонь".

Добре видно імена на 14 гранітних плитах. Деякі жертви терору ледь прожили декілька місяців — рік їх народження збігається з роком загибелі.

НІМЦІ СПАЛИЛИ 297 СІЛ

У 1941-1944-му роках німецькі окупанти спалили в Україні 297 сіл, йдеться у статті "Спалені села: (1941-1944 рр.): Український вимір трагедії".

За даними видання "Вінок безсмертя", найбільше населених пунктів знищили на Житомирщині — 112, найменше на Львівщині — 1. Сильно постраждали від терору і мешканці населених пунктів Сумщини, Чернігівщини, Хмельниччини. Там були лісові масиви і дислокувалося багато партизанів.

У статті вказано, що першим зі спалених сіл стала Баранівка на Полтавщині. Німці прибули туди 4 листопада 1941-го. Зупинилися переночувати. Вночі чотирьох фашистів убили партизани. Тож наступного дня гітлерівці зігнали селян на центральну площу і вимагали видати партизанів. Не одержавши відповіді — спалили Баранівку. Пожежа тривала два дні.

- Горіло одне з найкращих українських сіл, засноване ще в першій половині XVII століття. Тарас Шевченко в цих місцях вивчав козацькі могили. До маєтку Василя Капніста, що був по сусідству, приїздив Державін. З Диканьки, Великих Сорочинців, Миргорода і Баранівки списував свої знамениті містечка й села Гоголь. Короленко, який жив неподалік, часто рушав на Псьол з баранівськими рибалками. Отже, це було не лише каральною акцією, а й намаганням знищити душу народу, його культуру, генетичну пам'ять, - пишуть автори статті.

Зараз ви читаєте новину «"Били людей - страшне дєло. Підпалювали. Ужас!" - як гітлерівці знищили Великі Липняги». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі