Селище Опішня на Полтавщині називають гончарною столицею України. Бо тут живуть, чи не найвідоміші митці держави та розміщений найбільший у Європі музей кераміки.

В Опішню за враженнями й купівлею гончарних виробів з'їжджаються туристи не тільки з усіх регіонів країни, а й з-за кордону. До повномасштабної російської агресії частими гостями тут були відомі політики та діячі культури.
Із селищем та його гончарними традиціями пов'язано багато історій, легенд та переказів. Чимало з них передаються тут із покоління в покоління.

Кореспондентка Gazeta.uaпобувала в унікальному музеї та поговорила із представниками, чи не найвідомішою в Україні гончарської династії Пошивайлів.

МАЙСТЕРНЯ МИТЦЯ

За воротами музею зустрічає заступниця генерального директора Світлана Пошивайло, невисока жінка з широкою посмішкою. Запрошує до майстерні, де працює її чоловік Юрій.

Йдемо алеями найбільшого в Європі музею кераміки просто неба. Територія щедро прикрашена різноманітними скульптурами, які об'єднує один матеріал: глина.

Фото: Ольга Стенько

Територія головної садиби Національного музею українського гончарства в Опішні займає площу понад 2 га. Тут розташована будівля музею з експозицією, архівом, видавництвом, а також численні майстерні, кав'ярня, горни для випалювання кераміки. Також резиденція для приїжджих майстрів – на території музею проводять численні пленери та творчі фестивалі.

Тут легко дихається, а око милується ранньою весною. У ясний сонячний день чудово видно протилежні пагорби з дерев'яною вежею – у селищі розбудовують парк часів Київської Русі.

Майстерня гончаря Юрія Пошивайла розташована на першому поверсі ошатного двоповерхового будинку, оздобленого кольоровою декоративною цеглою. Тут раніше була приватна садиба відомого гончаря Йосипа Марехи. Нині цей будинок викупив музей гончарства, щоб влаштувати тут мистецьку резиденцію – майстерні з кімнатами відпочинку для митців.

 

– Гончарство – не моя професія. Скоріше, хобі. Закінчив історичний факультет Київського педагогічного університету. А потім весь час працюю в музеї. Моя основна робота – видавництво книжок, – розповідає житель Опішні 55-річний Юрій Пошивайло.

Невисокий худорлявий чоловік з сивиною у кучерявому волоссі та акуратно підстриженій борідці. Підперезаний світлим полотняним фартухом зі шворкою через шию, рукави байкової синьої картатої сорочки закотив до ліктя.

Розмовляємо у невеликій і дуже світлій кімнаті – гончарній майстерні Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні.

– Різниця між гончарем і керамістом у тому, що гончарі виготовляють більше посудні форми. А керамісти роблять усе, різну кераміку. Я десь посередині. Гончар я народний – я ж не вчився цього ні в яких навчальних закладах, сам опанував.

12 АПОСТОЛІВ

Юрій Пошивайло виготовляє як маленьку сувенірну продукцію, так і великі твори. Як, наприклад, великі глиняні посудини з ліпним малюнком. Це буде паркова композиція з великих садових ваз, які встановлять на території музею.

– У композиції будуть 12 ваз, декорованих рослинним орнаментом. Це буде ніби Таємна вечеря: 12 ваз – ніби 12 апостолів… – митець обводить рукою кімнату, де вздовж стіни у два ряди виставлені його твори.

Вже створив 10: декоровані ліпленням, фарбовані місцевою кольоровою глиною у коричневий та теракотовий кольори. Чекають ще двох "колежанок", щоб разом відправитися на випал у велике горно, що його Юрій Пошивайло склав на подвір'ї музею неподалік майстерень.

Нині майстер працює над наступною вазою, яку встановив на обертальну підставку на масивному дерев'яному столі – такі меблі в усіх будівлях заповідника.

– Такі великі форми не виготовляють на гончарному крузі, їх тільки ліплять за спеціальною технологією зі спеціальної глини, – пояснює гончар.

З пакета дістає шматочки глини, скачані в джгутики довжиною 10-15 см та вправно накладає їх на стінки, виводячи форму вази.

 

На створення однієї вази потрібно, в середньому, п'ять днів – якщо приділяти час тільки створенню виробу. Вже сформовану частину закриває плівкою, щоб глина не пересихала, періодично змащує водою. Інакше виріб розтріскається – або при сушінні, або при випалюванні через неоднорідність.

Для великих творів використовує особливу глину – шамотну. Таку замовляли спеціально у Слов'янську. З початку повномасштабної війни завод там закритий. Поки що майстри в Опішні працюють на запасах, але вони закінчуються.

– Міжнародної якості – тільки слов'янська глина. Для виготовлення скульптур, які на подвір'ї, потрібна тільки шамотна глина. У неї додали, грубо кажучи, крихту з вже випаленої маси. Це дозволяє виробам краще висихати. До того ж слов'янська глина – високотемпературна. Дозволяє випалювати вироби при більшій температурі, виходять більш міцними.

Слов'янська глина має притаманний тільки їй білий колір, цим вирізняється з-поміж сировини з інших регіонів України. Місцева ж опішнянська – підходить для посуду: пластична, має яскраві кольори – коричневий та червоний.

В Опішні глину кожен гончар копає у своєму місці – відомості про її поклади передаються від покоління до покоління. Тут глина на кожному пагорбі, ще й відтінками розрізняється, пояснює подружжя Пошивайлів.

– Червона глина не глибоко – десь на метр треба скопати. Сіра – то місцями дуже глибоко. Пішов, накопав, витяг нагору глину. Потім удома треба її підготувати, – пояснює Пошивайло процес.

 

Процес підготовки займає час і сили, за словами митця. Спочатку глина трохи підсихає. Потім подрібнюють, звільняють від природних зайвих домішок – корінчиків рослин, камінчиків, щоб зробити однорідною. Далі замочують, формують грудку, складають на гончарний круг.

Майстер за допомогою туго натягнутої струни ніби стругає матеріал – таким чином ще раз подрібнюють, видаляючи зайві елементи. Після цього замішують у пластичну масу – чимось подібно до замішування тіста. Це, каже Юрій, найважче. Особливо, коли готової глини треба кількадесят кілограмів.

ВЕЛИКЕ ТА МАЛЕ

У музеї Юрій Пошивайло працює 34 роки – у видавництві. Видав сотні книг з тематики гончарства та кераміки. З початком повномасштабної війни має більше часу на роботу з глиною, бо видавнича діяльність практично припинилася.

– Рідко працюю на замовлення. Не приймаю їх через те, що це не моя основна діяльність. Можу щось зробити і подарувати. Час від часу роблю погруддя видатних постатей України. Першим зробив Тараса Шевченка на замовлення мого доброго знайомого, директора краєзнавчого музею Абазівки (село неподалік Полтави. – Gazeta.ua) у 2014-му році.

Також митець створив погруддя філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа, яке з нагоди 90-річчя встановили на подвір'ї Меморіальної садиби-музею Леоніда Панасовича (один зі структурних підрозділів Музею-заповідника. – Gazeta.ua). Погруддя Василя Кричевського встановлене на подвір'ї колишнього будинку родини, де в радянські часи працював завод "Художній Керамік", а нині діє ще один з підрозділів музею-заповідника.

Та найбільше Юрій Пошивайло тяжіє до малих форм. Виготовляє маленькі мальовані тарілочки – декоративне панно з таких можна побачити у нижньому холі головного корпусу музею-заповідника, а також "монетки" – маленькі глиняні горщики та глечики, які в Опішні раніше виготовляли як дитячі забавки, а нині – на туристичні сувеніри.

 

СІМЕЙНА ТРАДИЦІЯ

Щоб показати свої мініатюрні керамічні роботи, Юрій запрошує до центрального корпусу музею-заповідника.

Доріжка проходить повз дві гончарні печі, складені з жовтої вогнетривкої цегли. Тут випалюють усі керамічні вироби, які створюються на території музею-заповідника.

Обидва горнила склав Юрій Пошивайло. Нині всі отвори печей закриті цеглою – щоб усередину не потрапляли атмосферні опади, пил і бруд. Бо взимку тут випалювання не проводили.

Та щойно потепліє, і тут розведуть вогонь, завантажать висушені глиняні роботи. Процес випалу триває 8-10 годин, температуру доводять до 1000 градусів. Поруч можна побачити викладені з цегли прямокутники навколо ям глибиною 1,5 – 2 м. Це давні печі для кераміки, з якими традиційно працювали місцеві гончарі.

Хол першого поверху музею щедро прикрашений керамічними виробами. Тут під стелею висять декоративні прикраси та глиняні дзвоники, кожен зі своїм звуком. На стінах – різноманітні панно та декоративні тарелі.

Один з експонатів являє собою панно з мініатюрних тарілочок, прикрашених мальовкою – традиційним опішнянським декором. Цю роботу виконав Юрій.

 

– Він іноді розписує роботи сам, або я допомагаю. Я не художниця – за фахом філолог, вчителька української мови та літератури. Та якось навчилася. Це в Опішні вважається традицією, коли роботи гончаря розписує його дружина, – пояснює Світлана.

Цю традицію підтримували і бабуся та дідусь Юрія – Гаврило та Явдоха Пошивайли.

– Коли я прийшла, у них в родині була ще жива бабуся Явдоха. Мені недовго довелося з нею працювати і жити. Вона була ділова, усім родом керувала, тримала усіх отак, – Світлана показує міцно стиснутий кулак. – Якби вона так не керувала усіма, їй би не вистачало часу на родину, онуків та правнуків, по господарству попорати, а ще й поліпити. І усіх зустріти, хто приходить. Була дуже вправна і мудра – хоч і без освіти, але в неї було багато чому повчитися, – згадує Світлана.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Замість застіль і толок - пару слів по мобільному: як зникає сільська культура

Хоча Юрій Пошивайло й нарікає на відсутність профільної освіти, та насправді він отримав найкращу школу, яку можна уявити: виріс у славетній гончарській родині, чи то пак династії, де секрети роботи з глиною знають з дитинства. І зараз за правом вважається наслідувачем родинного ремесла.

– Я змалечку не сидів з батьками і не займався цим (гончарством. – Gazeta.ua). Просто в якийсь момент усвідомив, що маю щось робити – хочеш не хочеш, а в такій родині мусиш.

ХАТА ДИТИНСТВА

Першим музеєм, з якого почалося створення великого заповідника українського гончарства з багатьма структурними підрозділами, стала власна хата Явдохи та Гаврила Пошивайлів.

Та для Юрія це насамперед подвір'я та хата, де пройшли дитячі роки. Залюбки береться провести екскурсію. Музей-садиба Пошивайлів розташована в 3 км від головної території заповідника. Посеред приватної одноповерхової забудови будинок вирізняється низькою прозорою огорожею – сусіди давно набудували собі високих парканів.

А за огорожею звичайний цегляний одноповерховий будинок, яких повно в селах Полтавщини – біли кутові стовпи та рами на вікнах, дерев'яні ставні та парадний ґанок. Фасад пофарбований у ніжно-зелений колір. На подвір'ї розставлена опішнянська кераміка – глеки та полумиски лежать на землі, перевернуті на тині та невеликому парканчику.

Разом з Юрієм проходимо углиб двору – за господарські споруди – та опиняємося у внутрішньому дворі садиби. Тут акуратний газон, декілька фруктових дерев. Найбільша – стара груша.

– Оці дерева садив дідусь, а груша, здається, така завжди була, велика і стара. Не знаю, хто садив – це було задовго до мене, – підіймає обличчя до верхівки дерева мій співрозмовник. – В кінці садка ще був невеликий городик.

 

Збоку, між будинком і сараєм – дві ями, обкладені цеглою, накриті нині шифером. Це дві кабиці з горнилами для кераміки. Саме тут Пошивайли випалювали свої авторські вироби.

– Починали палити зранку й до ночі. Ніч – найкращий час для випалу був, коли надворі темно. Тоді видно яскравість вогню. По цьому визначали температуру, тоді ж не було ніяких приладів для вимірювання. Коли вогонь холодний, він червоний – це десь 600-700 градусів. Коли вже так підходить до тисячі (градусів. – Gazeta.ua), світлішає. Чим світліше, тим вища температура. Коли вогонь рівномірно розподілився по всій площі, виходить з кожного черепочка та він потрібного кольору і починає виходить наверх – це значить, що випал можна зупиняти.

ХАТА-МУЗЕЙ

Перед випалюванням глину сушили в хаті. Тому там завжди було трохи волого. У діда Гаврила була своя персональна майстерня – гончарний круг стояв поруч з ліжком, щоб міг працювати до глибокої ночі.

– Дідусь отут працював. А для сушки влаштовані були полички високо, – ми з Юрієм, вдягнувши бахіли в коридорі, проходимо в будинок. Він одразу завертає праворуч у кутову кімнату. – А на оцьому ліжку ми спали, коли я був малий.

– Чи буває бажання зараз полежати на ньому? – питаю.

– Ну, от щоб тут полежати, то бажання немає, але спогади з дитинства є. Безумовно, для мене це святе місце. Хочеться іноді повернутися – знову стати малим, щоб батьки, і дідусь з бабусею були.

У сусідній кімнаті з крюка, вбитого в балку стелі, звисає дерев'яна колиска. Її повісили вже пізніше – крюк був, але колиску вже не застав, пояснює Пошивайло. А от вишиті рушники та білі фіранки з колись таким модним ришельє – були, стверджує.

 

На стінах багато старих фотографій, а найбільша кімната заставлена безліччю керамічних виробів – різноманітних форм, кольорів та призначення.

Більшість з них створили члени родини Пошивайлів – Гаврило Ничипорович, його син Микола та онуки – Юрко та Олесь.

Але – не всі. Колекцію кераміки різних майстрів почала збирати Явдоха Данилівна ще в середині минулого століття, а у 1970-х відкрила у власному будинку домашній музей – перший в УРСР приватний музей гончарства.

– Це найдавніша гончарська династія України, відома ще з початку XVIII століття, в документах знайшли письменні згадки, – розповідає завідувачка Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів Наталія Гринь. – Перший, хто згадується в літературі, був Тарас – виготовляв посуд. Його роки життя – середина 1860-х – початок 1900-х років. Його дружина Килина була іграшкаркою – ліпила дитячі іграшки. Її роки життя – кінець 1860-х – 1930-ті роки. Їхній син Нечипір виготовляв ужиткові речі, а його дружина Ганна, як і свекруха, ліпила іграшку. Коли її чоловік помер у 1936-му, ще мала свою майстерню і наймала гончарів на роботу. Вона ліпила іграшки, а наймані працівники їх випалювали. У них на подвір'ї було три горна.

У Ничипора та Ганни було двоє синів. Молодший Іван 25-річним загинув у 1941-му – його підліткове фото висить тут на стіні. А Гаврило прожив довге і насичене творче життя – 82 роки, виростив синів та онуків, які стали продовжувачами родинної справи.

 

– З 12 років Гаврило працював у кустарній майстерні батьків. Цей будинок на вулиці Гончарівці зберігся – щоправда, там проживають зараз інші люди. Коли у 1929 році Гаврило одружився, батьки побудували їм цю хату, в якій вони й жили з його дружиною Явдохою. Вона не з гончарської родини, але працювала в наймах у заможних гончарів, де й навчилася малювати. Так вони створили прекрасний творчий тандем, – веде далі Наталія.

Гаврило Ничипорович був майстром широкого профілю. Створював не лише посуд, але й іграшки та декоративні твори. Наприклад, іграшки соловейки-свистунці в музейних фондах збереглися тільки двох майстрів – Гаврила Пошивайла та його сина Миколи.

З початку 1970-х, відколи Явдоха Данилівна організувала музей, до садиби почали регулярно навідуватися делегації. Приїжджали діячі культури, представники керівних органів на рівні району, області та республіки, а також іноземні групи з-за кордону (з країн соцтабору. – Gazeta.ua). Для усіх засновниця музею намагалася знайти якийсь подарунок, щоб не відпускати з порожніми руками.

– У кожному селі, на кожній вулиці жіночки збиралися на "посидяки" – сходилися поговорити. То з цієї вулиці ходили до Явдохи, – додає Світлана Пошивайло. – Приносили якусь їжу, та в посуді. І жіночки іноді приносили та залишали Явдосі – мовляв, хай у тебе буде. Так і додавалися експонати до колекції.

 

Юрій Миколайович роздивляється і перебирає керамічні фігурки на стелажах. Дістає композицію з музикантами, яку створив у старших класах школи для якоїсь виставки. І раптом ніби молодшає років на 40 – на обличчі з'являється замріяна дитяча посмішка.

Видно, що на гончаря нахлинули дитячі спогади і він із задоволенням повернувся до хати в якій виріс. Йому тут комфортно.

СУСІДСЬКІ ВІЙНИ

Попрощавшись з гостинними співробітниками музею, виходжу з двору та на мить зупиняюся та примружую очі – надто вже гамірною та яскравою здається вулиця після тихого та затишного будинку Пошивайлів.

Праворуч на лаві біля сусідніх воріт сидить сивий чоловік років 70 на вигляд у світлому светрі зі смугами пастельних відтінків та пильно за мною спостерігає.

Вирішую познайомитися з сусідом мистецької родини та розпитати, якими він знав Гаврила та Явдоху та як спілкується з нащадками.

– З дєдушкой і з бабушкой – нормально не те слово, а з молодняком – нєт, нємножко не туди все ето діло. Бо дєдушка і бабушка були нормальними, обичними людьми, вони не були великими гончарами. Робили обичні вєщі, шедеврів у них не було, – каже місцевий мешканець Віктор Захарович.

 

Згадує, як створювали музей українського гончарства – садиба Пошивайлів була першим його об'єктом. Мовляв, в угоду Олександрові Пошивайлу його тодішній тесть направив до Опішні комісію з членів райкому партії – і ніхто ще не знав, де цей будинок, напитували по сусідах.

– Тут все було зовсім не так, вони переробили все. Вопщім, секретарі приїхали, посмотрєлі – а показувать було нічого. Тоді ще заводи працювали. Тут ми – я, дружина моя, сосєді – наводим шмон, тут миєм, чистим, шторочки вішаєм. На подвір'ї поставили великі столи. Накрили їм. Приїхали два Ікаріуса (мова про великий туристичний автобус радянських часів "Ікарус". – Gazeta.ua). Тоді начався збір з усієї Опішні з домашніх колекцій.

Чоловік нарікає, що онуки його сусідів надто вже жадібні. І межу не там поставили – бо в нього з 15 соток ділянки залишилося 12, а на території садиби, за документами, 18 соток.

– Зробили з них славетних – а вони були нормальні люди. Це робиться іскуствєнно. Скільки гончарів цікавих, і сапожников, і кровельщиків – чому саме їх виділяють? І вулицю назвали Явдохи і Гаврила Пошивайлів – за шо? Скільки тут людей жили і живуть, а чого іменно їхним іменем? – Віктор Захарович запалюється, починає говорити голосніше.

Від чоловіка відчутно пахне спиртним. Щоправда, перепрошує: був на поминках, каже, трохи випив.

 

Стверджує: з Олександром Пошивайлом у нормальних стосунках був, навіть на весілля його ходив. Та тепер не спілкуються. Бо не до вподоби "оця дєятєльность".

– Завдяки Олесеві Пошивайлу розбудувався великий центр гончарства, у них найбільша музейна експозиція кераміки, понад 60 тисяч екземплярів. Туристи їдуть здалеку. Невже вам це не подобається? – питаю.

– Це туфта все. Фуфло. Воно все ненастояще, – спльовує чоловік собі під ноги на асфальт.

РОЗРІЗАНИЙ РУШНИК

З генеральним директором Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному 64-річним Олесем Пошивайлом зустрічаємося вже під вечір, коли музей зачинений, а навколишні пагорби освітлюють останні промені вечірнього сонця.

Високий статний чоловік у стильному короткому темно-сірому напівпальті, з-під якого виглядає смугастий червоний джемпер, легкою ходою йде мені назустріч головною алеєю музею. Одразу попереджає, що в нього за пів години наступна зустріч. Для розмови зручно вмощуємося на широкій дерев'яній лаві зі спинкою поблизу головних воріт музею.

– Моє дитинство проходило в дідуся та бабусі в тому будинку, де зараз музей (садиба Пошивайлів. – Gazeta.ua). Мої батьки були постійно на роботі, а я ще школярем бігав до них додому, грався там. І часто ходив до них на завод "Художній керамік", – говорить Олесь Пошивайло. – Окрім того, батько працював удома за гончарним кругом. Дідусь так само. Гончарна культура увійшла у мене навічно. Але не почав займатися виготовленням кераміки, оскільки зайнявся науковими дослідженнями. І свою місію зрозумів, що маю в науковому аспекті пройти той шлях, який пройшла моя родина – разом із загалом гончарями Опішні і України.

 

Навчався у Києві – закінчив Київський державний педагогічний інститут та аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Проходив стажування в провідних керамологічних і музейних центрах Європи. Олесь Миколайович зробив керамологію наріжним каменем своєї наукової, професійної діяльності та й взагалі свого життя.

Володар численних наукових і культорологічних премій, нині доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, голова Правління Конгресу українських керамологів Олесь Пошивайло, окрім Національного музею гончарства, також є директором Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.

А все почалося з мрії його бабусі Євдокії Пошивайло про музей, яку вона передала онукові.

– До сьогоднішнього дня не можу збагнути, звідки в бабусі народилася ця ідея. Тобто, вона була впевнена в тому, що ми маємо створити цей музей. Це був перший приватний музей кераміки в Україні. Я пам'ятаю, як багато людей, цілі делегації, привозили до бабусі в садибу – щоб показати цей музей. Вона збирала не лише свою кераміку, але й усіх інших гончарів. І не лише кераміку – картини, ікони, вишивку.

Олесь Миколайович згадує історію, як бабуся дискутували зі ще одним колекціонером – збирачем кераміки, філософом Леонідом Сморжем, який був родом з села Міські Млини поруч з Опішнею. Вони з Явдохою Пошивайло знайшли один вишитий рушник, і все не могли поділити, кому ж він дістанеться. Зрештою розрізали навпіл.

 

– Після смерті Леоніда Панасовича ми створили його меморіальний музей, оскільки в нього була найбільша в Україні колекція опішнянської кераміки. І той рушник все одно повернувся сюди, до Опішні.

ПОПРИ СПРОТИВ

Національний музей гончарства заснували 1986 року. Спочатку він був на території старого заводу "Художній керамік" – нині того приміщення немає.

З 1991-го вдалося придбати невеликий одноповерховий гуртожиток, який належав газовидобувній компанії, з невеликою прилеглою територією. У цей час держава виділяла гроші на ремонт земського будинку (нині – музей родини Кричевських, один з підрозділів Національного заповідника. – Gazeta.ua), але підрядна компанія проводила роботи дуже повільно.

– Ми вирішили добудувати цей одноповерховий будинок, але там закінчувалася наша земля. Це був самобуд – без проєкту, без нічого. Один наш співробітник мав будівельну освіту, ми найняли простих дядьків і разом зі співробітниками збудували двоповерхове приміщення (нині – центральний корпус музею-заповідника. – Gazeta.ua).

Якби тоді межа ділянки не проходила перед будинком, його б одразу добудували ще далі – до бетонної огорожі й за неї. Нині адміністрація продовжує викупати садиби та розширювати територію музею.

Усі землі, виділені під функціонування музею, належать державі – про це легко дізнатися, переглянувши ділянки в земельному кадастрі. Національний музей гончарства не є і не був приватним закладом, наголошує його гендиректор. Та й назва Національний говорить сама за себе. Та дехто не хоче того чути.

– Багато хто в Опішні свято вірять, що це мій приватний бізнес і всі його землі належать мені. А сусіди, особливо біля садиби, люто ненавидять музей і всілякого його паскудять. Мені важко зрозуміти, чому вони це роблять. Особливо це загострилося під час декомунізації та перейменування вулиць. Коли вулицю перейменували на честь Явдохи і Гаврила Пошивайлів, сусіди почали виступати, щоб повернути назву червоного революціонера Заливчого.

 

Сусіди на чолі з колишнім головою селищної ради почали оскарження рішення про перейменування в суді, вимагали повернення старої назви. Суд відмовив їм у цьому – у всіх інстанціях рішення було не на їхню користь. Тоді на сесії селищної ради ухвалили рішення про перейменування вулиці Пошивайлів.

– Прийняли в незаконний спосіб, з порушеннями законодавства. Наша родина оскаржила це рішення в суді. Суд визнав перейменування незаконним і присудив повернути назву. І тоді утретє зібрали сесію і почали говорити про перейменування. Найбільше кричали сусіди. Почали вигадувати небилиці про дідуся: що він і не гончар, що нічого не вмів робити і був п'яницею. Просто неприємно це згадувати.

Врешті-решт таки домоглися свого: нині вулиця має назву Свято-Михайлівська. Олесь Пошивайло вважає, що рішення незаконне. Але цього разу судитися не став, бо розуміє, що деякі люди не дадуть повернути вулиці ім'я Пошивайлів через ірраціональну ненависть. Та і нинішнє керівництво громади, впевнений гендиректор музею, спрямовує зусилля на дискредитацію його дітища.

– Колишній голова громади впевнений, що ми хочемо музеєфікувати все селище. Люди знервовані тим, що ми викуповуємо старі й занедбані хати, робимо там ремонти і відкриваємо нові музеї, садиби гончарів. Та ми розвиваємося, попри спротив. Про це мріяла моя бабуся. Це потрібно Опішні й Україні, – впевнено каже Олесь Миколайович.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В Опішні на Полтавщині відгуляли Національний фестиваль гончарства (фото)

61

рік прожили разом Гаврило та Явдоха Пошивайли.

Гаврило Ничипорович помер 24 січня 1991-го на 82 році життя. Дружина пережила його на 3 роки 3 місяці та 3 дні.

У Гаврила та Явдохи Пошивайлів три сини: Віктор, Володимир та Микола – батько Юрія та Олександра (Олеся). З трьох серйозно присвятив своє життя гончарству лише заслужений гончар і майстер народної творчості України Микола Гаврилович, який помер 25 жовтня 2017-го.

Продовжив родинну традицію його син Юрій. Не так давно взявся гончарювати й Володимир Гаврилович – почав ліпити іграшку – фігурки "бариньки".

×