За 40 кілометрів від Іллінців є cелище Первомайське, яке в народі називають хутором Гадаїв. Туди не ходить жоден автобус. У дощову погоду не добратися й автомобілем.
Це єдиний населений пункт району, який не має транспортного сполучення із райцентром та сусідніми селами. Там проживають 7 людей. Це найменше на Іллінеччині.
Їдемо до селища 19 серпня польовою дорогою. Від колес машини здіймаються стовпи пилу. Навколо — степ із зеленими ярами. В одному з них у густих деревах та чагарниках заховався Гадаїв. Вказівника, який допоміг би швидше знайти селище, немає.
Спускаємося в яр. Чути гавкіт собак і спів півнів. Стоять дерев'яні електричні опори. Переїжджаємо греблю. За нею ліворуч видно хату та старі господарські будівлі. Тут живе ветеран війни 92-річний Антон Четвертуха.
— Я родом із Городка, — зустрічає нас чоловік. — Сюди 25-річним у приймичі прийшов. Це батьківщина покійної дружини. Її дід-поляк ще у XIX столітті купив тут землю, побудував хату та й почав хазяювати. Ми в Гадаєві все життя прожили. Народили і виростили семеро дітей. Близько шістдесяти років трудового стажу маю. Працював їздовим у Волошковому від Кам'яногірського радгоспу.
— Сюди раніше люди рвалися. Жити було краще, ніж у селі, — згадує Антон Четвертуха. — Пасовища кругом. Корови, бики, свині, гуси держали. З цього й копійку мали. Пізніше хто багатший — купував собі хату в селі чи в Дашеві. Мені не було за що, тому й залишився в цій ямі. Якби сусіда який був, то все б веселіше жилося.
Уже 11 років біля Антона Семеновича живе старша донька Людмила. Квартиру в Харкові вона залишила дітям. Приїхала батька доглядати, каже:
— За цей час один-єдиний раз змогла на "швидку" додзвонитися. Приїхали. Добре, що на горбку телефонний зв'язок ловить.
Найближча сусідка Антона Четвертухи мешкає за 2 км. Доїхати машиною до 78-річної Меланії ЄНДРІХОВСЬКОЇ неможливо — дорога заросла травою. Добираємося пішки.
Роздивляємося хати. Більшість знесено. Ті, що залишилися, позаростали бур'янами. Оселю жінки знаходимо за доглянутим городом. Ростуть айстри, майори, гладіолуси.
— Люблю квіти, — пояснює Меланія Іванівна. — Обв'язую стрічкою ті, що подобаються, а восени збираю насіння.
Просимо розповісти, як потрапила на хутір.
— Прийшла сюди в невістки, — говорить. — Хату з чоловіком та свекрами разом будували й разом потім у ній жили. Працювала в радгоспі. Корови доїла, буряки сапала. До пенсії не доробила, бо треба було глядіти хворих батьків. Пізніше захворів чоловік. Вже 28 років, як його поховала. Хотілося б у якомусь селі жити. Але тут хазяйство тримали. Понароблялися біля нього, а толку мало.
Продуктових крамниць на хуторі немає. Пересувна лавка сюди не приїжджає.
— Хліб сама печу, — ділиться Меланія Іванівна. — Раніше піч палила. Зараз маю духовку. Спечу буханку, то її на два-три дні вистачає. Зараз біля мене син. Купив мотоблока. Він і за транспорт служить. Бо чим ще на хутір доберешся? Донька з Вінниці постійно приїжджає. Привозить все необхідне. Ще один син є. Він не так часто буває. Бо своя сім'я, турботи.
Діти чекають, коли наважуся до сина в Чорторию перебратися. Я все обіцяю. Але коли восени починаю бараболю в погріб заносити, то всі розуміють: і цей рік у Гадаєві зимуватимемо.
Телевізор є. Але не маю часу на нього дивитися.
У Городку та Петромарківці буваю раз чи два на рік. Могилки рідних у поминальні дні відвідую.
Люди до нас майже не заходять. Добре, що вибори часто — члени комісії зі скринькою приїжджали, щоб я проголосувала. Цьогоріч вже три рази були.
На Городоцькій території хутора залишилися тільки я й Антон Четвертуха. Ще є Росоховатська частина. Там живуть двоє Заїченків. Син нашої односельчанки, яка померла, а він залишився в Гадаєві. Та ще один чоловік із Коритні тут хату купив, господарює. От і всі жителі.
2 
Коментарі