Із 3700 працівників "Росави" більшість старшого віку. Молодь іде на завод неохоче
На шинному заводі "Росава" трудиться 3 700 людей. 19-річна Ангеліна Корецька — з нового покоління працівників. На підприємстві менше року. Більшість фахівців — старшого віку. Найдовше пропрацювали Василь Шевченко та Василь Чернета. Мають трудовий стаж 50 та 46 років відповідно.
— На завод прийшов після армії, 1972-го. Тоді вся преса гуділа про відкриття шинного заводу. Дуже хотів тут працювати, влаштувався електромонтером, — говорить 70-річний Василь Шевченко, один із найстарших трудівників.
В електроцеху майже всі старожили. Під керівництвом Василя Шевченка десять чоловіків, з якими починав. Товаришують, влаштовують "козацькі" дні. Раніше виходили на шашлики, з розмахом святкували День хіміка. Тепер чоловік більше часу проводить у селі, на дачі з онуками.
— Молодими ми хапалися за роботу, як за гарячі пиріжки. 1973 року одружився з Миколаївною (дружина. — Газета). Вона 15 років пропрацювала на заводі РТІ, — розповідає. — Спочатку отримував 70 карбованців. Це були великі гроші. Я і в квартирі ремонт зробив, і меблями обставив, ще й на книжку клав. Сьогодні маю зарплатню 11 тисяч разом із вислугою. Видають по пів літра молока в день за шкідливість.
Василь Йосипович родом із села Острійки Білоцерківського району. Закінчив Первомайське гірське училище за спеціальністю налагоджувальник шахтних автоматичних установок. 20 років працював електромонтером. Був начальником дільниці мереж підстанцій. 2004-го перейшов в адміністрацію цеху. Після скорочення повернувся майстром дільниці мереж підстанцій у підготовчому цеху. Тут працює і нині.
— У відпустці скучаю за запахом і свистом заводу. Найголовніше в нашому цеху — безперебійна подача електроенергії всьому заводу. Обстановка в колективі довірлива. Було багато ідей щодо заводу. Шкода, що не всі реалізували на виробництві.
Має двох дочок. Інні 45 років, працює ветеринаром. Тамарі — 40, вона кандидат академії наук у Києві. Обидві закінчили аграрний університет. У Василя Шевченка — троє онуків. Найстаршому 14 років.
— Я досі повен ентузіазму. А от молоде покоління до нас не йде. Тиждень-другий покрутяться і кидають. Думаю, не влаштовує зарплата. Пишаюся своїм учнем Сашою Бондарем. Він зараз очолює одну з дільниць.
Говорить, що за 50 років умови роботи та виробництво змінилися на краще. А от ставлення до людей навпаки. Раніше більше цінували. Має багато грамот і нагород. Був лауреатом заводської премії, його фото висіло на дошці пошани. Отримав медаль, її подарував онукові. На сорокаріччя роботи від заводу нагородили годинником. Носить його й зараз. 10 років тому коштував 1 200 грн.
— Шинний завод став мені рідним. Буду працювати, поки не попросять на вихід. Аби здоров'я не підвело.
— Я працюю в цеху, де виробляють шини для сільгосптехніки — комбайнів, тракторів. Зовнішній діаметр найбільшої — 35 сантиметрів. Більші за мене розміром, — каже 19-річна Ангеліна Корецька. — Робимо й маленькі, що встановлюють на тачки чи візки.
Ангеліна працює на заводі "Росава" ремонтником гумових виробів дев'ять місяців. Прийшла на підприємство після Коледжу фінансів, обліку та аудиту. За фахом бухгалтер. Тут працює мати дівчини Вікторія і тітка Світлана. Вони й покликали на виробництво.
— 2,5 місяці мене навчала бригадир Віра Олександрівна. Казала: "Ніколи не спіши. Передивляйся по 10 разів, щоб не переробляти жодної покришки", — говорить. — Показала, як працює шліфувальна машинка. Навчила катати колеса. За три тижні втягнулася.
У бригаді з Ангеліною п'ятеро людей. Із них тільки один чоловік. Поза роботою дружать, ходять разом у парк і кіно. Готують одне одному сюрпризи на дні народження.
— Отримую близько 7 тисяч гривень. Складаю на квартиру. Щомісяця одержую премії за виконаний план. Доплачують за шкідливість. Робота подобається. У вільний час опановую бухгалтерську справу. Планую навчатися далі, — продовжує Ангеліна. — Друзі вражені моїм вибором. Уявлення не мають, як виробляють шини. Хочуть побувати на заводі. Просять зняти відео, але нам не дозволяють.
— Приїхав у Білу Церкву за викликом для запуску заводу. Через два місяці роботи отримав чотирикімнатну квартиру. Був одним із тих, хто випустив першу шину, — розповідає 79-річний Василь Чернета.
Василь Семенович приїхав на нову роботу із Дніпропетровська. На шинному заводі — із 1972 року. Тоді був бригадиром електроцеху. Отримував 120 рублів. Нині — електромонтер шостого розряду в тому ж цеху.
— Із хімічних і шинних підприємств усього Союзу з'їхалися багато професіоналів. Усі ентузіасти. Генеральним директором тоді був Михайло Митрофанов. Ми разом працювали у Дніпропетровську.
Василь Чернета закінчив Ярославське вище військове фінансове училище. Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут покинув. Одружився з Галиною Андріївною. Жінка працювала завідувачкою дитячого садка №30. Мають двох дітей. Правнук ходить у другий клас.
— Ми працюємо з важким обладнанням — високовольтними електродвигунами, трансформаторами. Тут потрібна вправність, бувають аварії, — продовжує. — Тепер працювати комфортніше. Є весь необхідний інструмент. Раніше самодєлки різні робили. Щоб розібрати обмотку, майстрували приспособи. Якби тепер у молоді були умови, як тоді у нас, вони б не приходили на завод працювати.
Василь Семенович — один із найстарших на заводі. Нагороджений іменним годинником і медаллю за трудову відзнаку. Його портрет висів на дошках пошани і слави. 1986 року отримав від заводу автомобіль "Жигулі" шостої моделі. Досі їздить ним, на всесезонних шинах "Росава". Не міняє, хоч і має можливість.
Коли Василь Ченета прийшов на шинний завод, у його бригаді працювали 22 людей. Нині лише 10. Із них чотири жінки — три літнього віку та одна 22-річна Вікторія Ти-
мошенко. Її Василь Семенович виховав для роботи на заводі. Свого часу запевнив освоїти рідкісну професію — обвідник електродвигунів. Загалом, вивчив більше 200 людей.
— Від молоді не відстаю. Люблю танцювати. Раніше грав у футбол і займався велоспортом, — веде далі Василь Чернета. — Жінка говорить, щоб уже сидів дома, а я не можу без улюбленої роботи. Хоча в дитинстві й мріяв стати льотчиком. На 70-річчя дали премію. Вітали по радіо, написали статтю в газеті.
Коментарі