Ексклюзиви
Субота, 07 вересня 2019 16:55

У Забарянах прописані четверо людей
3

Мешканка Забарянів 80-річна Віра Глоба біля свого будинку
Фото: Ольга Стенько
Цвинтар в селі Забаряни Полтавського району
У селі Забаряни багато покинутих будинків

— Ми приїхали на Полтавщину 1989 року. Мене чоловік возив у Забаряни, бо там давали нам хату. Но, коли приїхали, то я дуже плакала. Старі хати, криті соломою. Школи немає. Взяли дім в іншому селі. Забаряни повністю занепали, як совхоз розпався. Їжджу туди спеціально до місцевої Семенівни. Літом ще можна велосипедом добратися. А зимою важко й пішки пройти. Та Семенівна не може без газет. Каже: "Принось, коли зможеш". Бібліотекарем була, то читати любить, — каже поштарка із Шилів Полтавського району Антоніна МОСІЙЧУК, 53 роки. ­Розповідає про сусіднє село ­Забаряни, що входить до Надержинської сільради у ­Новоселівській об'єднаній територіальній громаді Полтавського району.

Там прописані четверо людей. Село — одне з найменших в Україні. Немає магазинів та аптек, не їздять автобуси. До найближчої зупинки потрібно йти у сусідню Кованьковку, за 2 км.

— У Забарянах можна знімати кіно про революцію. Є тільки старі хатки, з призьбами і піддашками. У моєї бабушки на Житомирщині подібний дім був, — каже Антоніна ­Мосійчук.

Від Надержинщини до Забарян — 4 км. Село розкинулося в пісках посеред лісового масиву. Добратися можна однією дорогою. Асфальт закінчується за кількадесят метрів, далі — піски. Вказівника на в'їзді ­немає.

Праворуч від дороги заростає чагарником хата. Покрівля провалилася, стіни просіли. Перекошені чорні діри вікон забиті дошками.

У селі тихо. Не чутно домашньої худоби. Нараховую 15 похилених хат. Є зо три і нових будинки. Біля двоповерхового робітники ставлять паркан. Гуде пилка.

Дорога повз будівництво веде далі. Під лісом кілька будинків видають присутність господарів. Біля одного дерев'яна гойдалка. На мотузках — рожеві дитячі речі.

— Тут раніше жили папині батьки. Їх давно немає. А ми їздимо сюди як на дачу, — полтавка 39-річна Наталія виходить із мискою в руках. У ній дрібні жовті помідори. Прізвище не називає. — Маємо тут невеликий город. Навколо так само люди приїжджають тільки на вихідні. Раніше тут було тихо-спокійно. Тепер ото порозстраювали нові хати. Не знаю, чиї вони. Їх і в оренду здавали — висіло об'явлєніє на воротах тут і в Кованьківці.

44-річний Микола ВИННИЧЕНКО живе на іншому боці села. У Забарянах він із дитинства. На життя заробляє охороною двох нових будинків. На території одного здається у користування баня. Туди приїжджають відвідувачі.

— Моїх однолітків раніше у Забарянах було багато, — каже Микола. — Пороз'їжджалися. Хтось у Полтаву, а хтось у сусідні села. Залишилася тіки наша родина. Останнім тут народився мій син Ілля 7 років тому. Зараз пішов у вторий клас в школу в Кротенках (нова назва — Сем'янівка. Село за 10 км від Забарянів. — Газета). Його возить безкоштовно школьний автобус.

Хліб привозять раз на тиждень. А продукти купуємо в сусідній Кованьківці. Там і молоко беру в людей. Коров і коз у нашом селі нема ні в кого. Я був послєдній із могікан, хто тримав худобу. В том році продав. Раньше теща корову доглядала, но в неї руки больні. Я научився, но не завжди буваю дома.

Тримаєм трохи кур і гусей для себе. Держимо в загороді, щоб лисиці не вкрали. Бо у тому році внадилася одна бігать. Ще зайці тут через село пробігають. Розсаду можуть поїсти.

У Миколи Винниченка є автомобіль "Жигулі". Два роки тому чоловік потрапив в аварію разом із батьком. Останній загинув.

— Забрав тоді машину з ремонта і їхали до села. Підо мной ліву передню балку вирвало. Авто повело вбік і соснину зрізало. Не знаю, як живий остався. Викинуло на вулицю через лобове скло. Батько ззаду був на пасажирському сидінні. Йому стойка увійшла в висок. Загинув зразу. Якби мати раньше не померла, вона б цього не пережила. Поховали на сільському кладовищі.

Сусіди розповідають, раніше Микола пив. Бувало, п'яний сідав за кермо. Після аварії кинув — "зашився".

Місцевий цвинтар починається за кількасот метрів від хати Винниченків. Там півсотні могил. Розкидані навколо великої старої сосни. Огорожа у кладовища тільки з одного боку. Від дороги його відділяють довгі дерев'яні палі.

Кілька хрестів вицвіли й порепалися. Стоять серед густої сухої трави. Підписів немає. Є новіші пам'ятники — металеві хрести та бетонні й гранітні стели. Одна могила котяча. На гранітному монументі у вигляді серця ззаду напис: "О как безжалостно, как безпередельно глупо приходит смерть. Какой становится немыслимой мукой — та жизнь, в которой тебя, Китуся, больше нет". Спереду вибито зображення триколірної кішки і роки її життя: 25.08.2013–24.08.2018.

— Одні тут на дачу приїжджають, ­фамілія Педас. У них бабушка жила тут і померла. З їхньої родні плємянніца і ­поставила пам'ятник кішці, — пояснює Микола.

На початку серпня на цвинтарі поховали першого чоловіка Анжели Винниченко — нинішньої дружини Миколи. Від покійного в неї залишилася дитина.

Недалеко від кладовища — огороджене старим парканом обійстя. Будинок білений, під високим шиферним дахом. Відкриті ставні. Два мініатюрні собаки на цепах гавкають, зачувши чужого. Гукаю від хвіртки — ніхто не виходить. Заходжу в двір. Стукаю у двері.

— Відкрито, заходьте! — озиваються зсередини.

У сінях темно. На порозі зустрічає господиня Віра Глоба, 80 років. Невисока жінка із сивим волоссям середньої довжини.

— Завжди рада гостям, бо рідко хто до мене ходить. Не чула, як ви гукали. Слухаю радіо — передають сесію, — пояснює Віра Семенівна. Вона — найстаріша мешканка Забарянів. — Я сама с Саратовской области. До сих пор у меня в России живут родственники. Но мы не общаемся. Сюда приехала за мужем. Познакомились в Оренбурге, поженились. Потом он захотел вернуться на родину. Оформили направления на работу и приехали. Привез в Полтаву, но снимали квартиры по селам. Потом его мать купила дом в соседнем селе. А мы переехали в её дом в начале 1970-х.

— Працювала бібліотекарем в колгоспі у Кованьковці, — продовжує російською далі. — Була секретарем партійного осередку. Встигала і працювати, і в самодіяльності брати участь, і в громадській роботі. Депутатом від села була багато років у сільраді. Мене знали всі, і я всіх знала. Була повага від людей. 1994 року вийшла на пенсію. Займалися господарством. Тримали корову, птицю, обробляли город. Усе із чоловіком — дітей у нас немає. А потім Василь почав серйозно хворіти. Доглядала його. Помер минулої осені. Зосталася одна. Здоров'я погіршилося, ноги не ходять. Ледь перезимувала. Слава Богу, недавно дали мені соцпрацівника. Два рази на тиждень ходить до мене жінка. Помагає по хазяйству. А ще поштарка привозить газети.

Колись до мене приїжджали ­дослідники. Писали історію села. Я розповіла все, що знаю. Потім передали рукопис в бібліотеку в Кованьківку. Від ­дослідників я і дізналася, чому село називається Забаряни — через "а". Виявилося, що тут був хутір Ольги Забарянської. За її прізвищем село і назвали.

У хаті стоять старі меблі. Прибрано. На холодній дров'яній пічці закопчені алюмінієві каструлі. Поряд два пластикові судки. В них сушиться насіння дині та огірка.

— У нас раніше був великий город. Потім перестала садити. Тепер одні бур'яни ростуть. Немає сили працювати. Цього року посадила помідори — вродили рясно. Була картопля, вже вибрали. Прийшов помагати Саша — син чоловікової сестри. У них тут неподалік будинок, використовують як дачу. Іноді мене навідують, — йдемо із Семенівною дивитися на її город.

Там, де раніше обробляли землю, росте амброзія. Заглушила інші рослини. На ділянці близько двох соток — сліди обробітку. Видно сухе бадилля. Обабіч яскраві квіти — айстри та майори.

— Завжди сію квіти на городі. Кажуть, допомагає від шкідників. І настрій кращий, — жінка усміхається, а потім зітхає. — Хороші кавуни були сей год. Поласувати ними не встигла. Одного вечора собаки гавкали довго. Вийшла — сидять на моїй груші за городом діти. Сусідські та їхні друзі. Кажу, я б теж хотіла груш скуштувати. Нічого не відповіли. А наступного ранку кавунів на городі не було.

У село заїжджає біла "Тойота". Спиняється у дворі одноповерхового нового будинку навпроти городу Глоби.

— То сільський голова приїхав (Григорій Варава — староста Надержинщинської сільради. — Газета). Він часто сюди їздить у баню. Я примітила, що на церковні свята обов'язково буває. Хоч би зайшов і спитав, як мені живеться. Знає, що сама. Не має до мене діла. Я ж найстарша в селі. Минулої осені було 80 років. Навіть не привітав.

Продукти мені привозить один підприємець з Божкового. Раз на тиждень. Лікар їде, як викличу. Якщо не нагадуватиму про себе — ніхто не приїде. З острахом чекаю холодів. Не знаю, як зимуватиму.

Зараз ви читаєте новину «У Забарянах прописані четверо людей». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода