— Коли почали обстрілювати Луганськ, я поїхав із сім'єю на море. Думав, перечекаємо, а вернемось — усе буде, як раніше. Помилявся. Поодинокі постріли переросли у війну. Приїхавши з моря, напхали в машину, що влізло, й покинули місто. Друге авто залишили в Луганську, — говорить 44-річний Віктор Рубльов.

2014 року із дружиною Оленою та дітьми Вадимом і Поліною переїхав до Білої Церкви. Віктор звідси родом. Тут живе його матір Катерина Андріївна. Прихистила рідних у себе.

— Важко було двоповерховий будинок із сауною та басейном проміняти на квартиру. У п'ятьох тиснулися у двох кімнатах. Прожили так три роки. Найбільше додому хотіли діти. Сумували за друзями. Потім у дружини почалася депресія. Сам від паніки прокидався посеред ночі. Не знав, що далі робити. Рятували заняття спортом. Натягавшись штанги, втомлений падав у ліжко. Засинав із думкою, що все буде добре, — продовжує.

2017-го зрозуміли, що в Луганськ не повернуться. Продали одну машину й материну квартиру. За виручені гроші придбали пів будинку біля центрального ринку. Там досі роблять ремонт.

— Ми опинились у Білій Церкві без копійки. Привезли із моря лише спечену шкіру. Рятувалися, продаючи в Луганську садові меблі та побутову техніку. Із цим допомагали сусіди. Ще дивилися за собакою — сенбернаром Зольдою. Тікаючи з міста, ми не змогли взяти її з собою. Від стресу пес захворів. Вкрився виразками. Боявся вибухів снарядів і сумував за нами. Собаку пізно відвезли до ветеринара. Померла.

У Луганську Віктор торгував антикваріатом. Найчастіше радянськими годинниками. Продає їх за кордон. Потроху відновив справу у Білій Церкві. 2015 року пригнав із Луганська друге авто й продав. Місцевий підприємець запропонував обміняти машину на тренажерний зал "Спарта", що на вулиці Фастівській.

— Машина тільки "їла" гроші, а бізнес навпаки їх приноситиме. Ще уявив, як ходжу із сином до спортзалу. Це й переконало. Пізніше зрозумів, що в зал доведеться вкладати гроші, а не жити за рахунок нього. Проте справу не кинув. Два роки тому виграв грант на розвиток бізнесу для біженців. Отримав близько 150 тис. грн. Купив за них дві бігові доріжки і кілька тренажерів. Потроху закуповую новий інвентар. Тепер із любові до спорту, аніж в очікуванні вигоди. Зал і досі не приносить достатньо прибутку. Але хоча б окуплюється.

Син Віктора 14-річний Вадим займатися спортом так і не схотів. Тренуються із дружиною 44-річною Оленою. Разом виступають на змаганнях. Віктор став майстром спорту міжнародного класу з пауерліфтингу.

— Дім у Луганську вцілів. До війни коштував близько 300 тисяч доларів. Зараз — не більше 50 тисяч. Продавати шкода. Сподіваюсь, що рано чи пізно ціни наблизяться до колишніх. Здаю його в оренду, щоб принаймні не платити за комунальні. До того ж незрозуміло, за яким законодавством у Луганську продавати майно — українським, російським чи за законами ЛНР.

Перед тим, як придбали житло, Олена Рубльова з дітьми отримували по 1 тис. грн допомоги як переселенці. Віктор від виплати відмовився. Вважає, що державі ці гроші потрібніші. Натомість сам надсилає гроші волонтерам на допомогу бійцям.

- 2016 року вирішили із сім'єю відсвяткувати Різдво у Луганську. Приїхали, а місто ніби вимерло. На кутку обстріляний магазин. Тихо, наче в Чорнобилі. Потім, правда, побачили сусідів, з якими сім років прожили дружно. Випили. Згадав минулі часи. Вранці було похмілля. Чи то від горілки, чи від стін, що стали чужими. Наче і в себе вдома, а таке відчуття, що на іншій планеті.

Зараз шкодує, що життя у Білій Церкві почав не зі створення бізнесу. Тоді можна і житло було б легше придбати, і ремонти робити. Натомість вирішив облаштувати нову оселю для рідних. Одночасно вкладав гроші у справу. Щойно виплачував один кредит — брав інший. Хоче доробити дім, поки живе з дітьми під одним дахом.

— Дружина і діти хочуть повернутися в Луганськ. Я — ні. Усе там будував на віки. Великий зал із каміном, щоб збиратися всією сім'єю. В садку кожне дерево посадив своїми руками. Тепер не знаю — навіщо.

×