— Тьотю Сашу б'є по руках і ногах. А як п'яний, то може сісти на маму і зверху пити горілку. Якщо її не стане, то я його вижену. Позву міліцію, — каже 64-річна Людмила Лесь із села Розсошенці Полтавського району.
Скаржиться на брата Юрія Смоленського, 59 років. У будинку живе разом із ним, матір'ю, тіткою, донькою та її родиною. Всі потерпають від Юрія. П'яний знущається з літніх жінок. 13 червня померла 90-річна Надія Смоленська — мати чоловіка. Її поховали на сільському цвинтарі.
За 6 год. до її смерті підходжу до двору сім'ї на вул. Кременчуцькій. Територія огороджена кованими воротами. За ними чотири будинки, в яких живе родина. Один двоповерховий. У кінці двору в одній із хат за столом у передпокої в інвалідному візку сидить Людмила Лесь. Цієї зими в неї стався інсульт — паралізувало праву ногу та руку.
— У нас тільки й проблеми, через Юрка, — говорить. — Йому хватить 50 грамів, аби почав кричати і варнякати. Як балакає, то чути, що якийсь не такий. У дитинстві епілепсію мав, приступи раз в місяць мучили. Зараз рідко, тільки як нап'ється. Вживає 18 числа, як получає пенсію. Матюкається, б'ється. Не дає нікому жити. Завжди сам, друзів немає. Прописаний в іншому місці, але живе з бабушками. У міліції сказали, що не можем вигнати, бо тут його мама. Коли дуже буйний, забирають на час. Потім вертається.
Людмила витирає сльози.
— Пенсію бабушок не трогає. Гроші получаю я. Даю йому на хліб, коли своє все проп'є.
Розглядаю її будинок. Він новий, але є багато старих речей.
Батько Юрія і Людмили давно помер. Утихомирювали п'яного брата чоловік Віктор і зять Віталій, продовжує Людмила Лесь:
— 2 червня Віктора не стало. Помер від кишкового тромбозу. Тепер все на плечах моєї доньки Ольги. Мама Надя вже доживає останні дні, нічо не їсть, не п'є. А тьотя Саша ще така. Її можна було б перевезти кудись, щоб не бачила оцього всього, — Людмила показує рукою у вікно на сусідній будинок. Там тоді мешкали ще жива її мати Надія Смоленська із сестрою, 86-річною Олександрою Жадан. Із ними поселився і Юрій. — Бабушка Надя лежить 15 днів. До того прийшла до мене. Каже: "Ноги болять. Може, й не прийду вже". Пішла спати. На другий день не встала. Її сестра Саша давно не ходить. Я б хотіла їх провідувати, та Юрко не пускає. Зимою хотів мене топором зарубати. П'яний був, замахнувся. Змогла вибити сокиру. Стала з ним битися, як на смерть. Оля з чоловіком мене спасли. Віталік вліз у вікно в останній момент, коли мене покидали сили. Вборонив, — відхиляє волосся з чола та показує глибокий шрам трохи вище брів.
Зверталися до міліції, психлікарні та сільради, більше не знаємо куди. Міліція приїде і поїде, псіхушка каже, що треба його дозвіл. Тільки в сільраді дали тисячу гривень помощі.
У хату заходить Ольга — донька Людмили. Невисока, довге волосся зібране у хвіст. Прізвища і вік не називає.
— Кілька років тому Юрія привезли до нас його сини. Кинули п'яного під двором. Мої батьки, бабушка і дєдушка, прийняли, — говорить. — Пив багато. Кодірували, але безрезультатно. Привело все до того, що дід помер не без його участі. Напередодні його смерті Юрій побився з ним, стукнув добряче по голові. Дєдушка два дні лежав, мучився від болю. Вночі помер. Зараз він може все що завгодно робити. Б'є бабушок чашкою по голові. Раз зимою з мамою знайшли Надю на полу в крові. Голова розбита. Поки я побігла за папою, Юра з топором напав на маму. Рятував мій чоловік і сусід, який прибіг на крики.
Веде у двір. За будинком Людмили бачу город і теплицю.
— Кормимося так. Своє краще. Я оце або в огороді, або в бабусь. Чи на роботі, — розповідає Ольга. — У нас із чоловіком ще двійнятка по 5 років — Стефанія і Тимофій. Так я не можу їх на вулицю випускати, бо хто знає, що той Юрій може зробити.
Проводить до невеликого будиночку — навпроти її двоповерхового дому.
— Там у нас офіс. Працюють бухгалтер і логіст. Батько, ще як живий був, то заснував невеликий бізнес із міжнародних перевезень. Зараз ми займаємося, — відкриває двері. За комп'ютерами сидять дві дівчини.
Біля входу в будинок Надії Смоленської і Олександри Жадан на колінах сидить Юрій. Вітається із племінницею.
У кімнаті кілька вікон завішаних фіранками, стоїть стіл, купа старих речей, дерев'яна шафа. Посередині ліжко. На ньому дві жінки. Надія Смоленська повністю сива. Ні на що не реагує, хрипло дихає. Олександра Жадан худа, з чорнявим волоссям.
— Оце бачите, бабушка Надя вже навіть воду не п'є. Я їй вчора давала, вона нею давилася, випльовувала назад. А бабушка Саша їсть добре, сьогодні просила суп із пельменями, — каже Ольга.
— Ага, тільки жувати нічим, — додає Юрій. Розвертається і йде назад у двір. Там щось шукає.
— Він виносить все з двору. Здає, аби гроші на випивку були. Ось, дивіться, як бабусь побив, — Ольга прибирає простирадло, яким вкриті Надія та Олександра. На ногах набряки та криваві пухирі. Питаю, чи можна сфотографувати. Ольга дозволяє. Вкриває назад, виходимо з хати.
— Думаю, що бабушку Надю вже не спасти. А от бабушку Сашу хочемо в будинок пристарілих віддати, вже два місяці оформляємо документи. Треба багато підписів і 24 лікарі пройти. Казали, щоб бабусі зробили флюорографію. А як ми її зробимо? Вона в мене і розсипеться. Сподіваюся, що там її цей не дістане, — каже наостанок Ольга.
— Якщо сімейне насилля носить системний характер, то насильник підлягає кримінальній відповідальності за статтею 126 кримінального кодексу — домашнє насильство. Викликайте поліцію і пишіть заяву. Покарання може бути від громадських робіт до позбавлення волі до 5 років. Якщо таке трапляється рідко і заяву писати не хочуть, поліція може проводити бесіди роз'яснювального характеру, — говорить 35-річний Микола Коваль, начальник Полтавського райвідділу поліції.
3 
Коментарі