57-річна Наталія Згодько живе в Італії. 17 років тому виїхала з Гайсина на заробітки. Цьогоріч у Києві брала участь у міжнародній виставці рукоділля й творчості. Представляла свою колекцію.
У листопаді була в Гайсині. На Батьківщині буваю не так часто як хотілося би, зізнається.
— У 30 років розлучилася з чоловіком, — розповідає Наталія. — Коли закохалася, було 17 років, а йому значно більше. Думалося: "Ух ти!". Потім мені стало 30, і захват минув. Працювала у школі заступником директора з виховної роботи. Ритм скажений, а зарплата — мізерна.
Тому і виїхали на заробітки?
— У 41 рік їхала в нікуди. Було страшно, але думала про доньок. Старша на той час вступила до київського вишу, а молодша закінчувала школу.
Приїхала до Неаполя. Кілька років тяжко працювала. Прибирала офіси, квартири. Мешкала в кімнатці на 12 людей. Жила під гаслом "сама і вперед". Аж тут у 50 років італієць покликав заміж. Наважилася змінити життя.
Перших півроку відсипалася, гуляла на морі, мандрувала. Потім все стало занадто добре, нецікаво. Дякувати, чоловік мене зрозумів. Не забороняв спілкуватися з подружками і мати захоплення. Каже: "Наш шлюб урятувало Наталине валяння (виготовлення вовняних виробів — Газета) і подруги".
Чому саме валяння?
— Зачепило. Донька знайшла ролик в інтернеті. Показували мокре валяння для виготовлення плоских виробів — картин, шарфів, суконь. Також об'ємних — капелюхів, взуття, сумок. Шерсть змочували у водно-мильному розчині і у потрібному напрямку звалювали качалкою. При сухому методі побачила, як використовують спеціальну голку. Так ниточки вовни між собою сплутуються і стають одним цілим.
Одразу купила чотири пакетика матеріалу. Зробила квітку. Все покроково, як у майстер-класі. Далі — шарфик. Потім їх поєднала.
Якось прогулюючись набережною, зайшла до магазину. Продавчиня запитала, де я придбала такий шарфик? Розглядала, мацала: "За скільки продаєте? 10, 20 євро?". Повернулася додому з голою шиєю, 20 євро і у гарному настрої.
Стаж валяльниці — 7 років. Із часом почали в житті з'являтися майстри і ділитися досвідом. У Європі валяння існувало, але суто як інтер'єрний напрям — панно на стіну, щось під ноги, вовна для скульптури. Як на мене, дике й дране — нецікаво.
Виготовляю гарний і зручний одяг, аксесуари. Усе з рівними і тонкими краями.
Подобається казахський валяний одяг. Вони здавна валяли повсть для юрти, робили устілки.
Як потрапили в Київ на виставку?
— Запросив організатор — редактор журналу "Модна лялька" Юрій Шуманський. Були майстрині-дизайнери з України, з-за кордону. Отримала диплом, купу вражень, спілкування. Одну із моїх суконь відібрали для подальшого конкурсу.
Розкажіть про колекцію.
— Привезла на виставку сукні, пальта, капелюхи, сумочки. Колекція називалася "Тепло Італії". У поясненні написала, що живу на Амальфітанському узбережжі. Тому мої сукні відображають синь південного неба, смарагд вод Тірренського моря, зелені схили гір та сонце.
Ще робила показ до свята вина в містечку Тауразі. Сукні були легкі, напівпрозорі. В Італії надто спекотно для вовняних речей. Тож у роботі використовувала натуральний шовк і мереживо. Кожна сукня тієї колекції мала назву вина, що там виготовляли.
В Італії роблю одяг на замовлення. Веду школу для домогосподарок. Намагаюся не лише навчити валянню, а й передати інтерес до процесу творіння. Італійкам важко дається творчість. В основному успіхи роблять наші емігрантки.
8 
Коментарі