Привіт, кумо! Пишу тобі не з Лондона, а з Києва. Пишу з наманікюреними нігтями.
На манікюр я ходжу тільки тут. У Лондоні, за рідкісними винятками, справляюся самостійно за допомогою пожованої пилочки і гігантських щипців. По-перше, там мене ніхто за манікюр не оцінює. По-друге, платити жаба душить.
Є багато речей, які я роблю лише в Києві. Наприклад, ношу дублянку з песцем. У Лондоні мене вже давно облили б фарбою борці за права тварин. Спеціально для того, щоб тут мати гарний вигляд, я купила замшеві чоботи на шпильках. Це рішення виявилося і дурним, і мудрим водночас. Дурним, бо замша зразу промокла в калюжі талого снігу, про існування якого на тротуарах я вже встигла підзабути. А мудрим, бо тільки заривши шпильки в ожеледицю, можна втриматися на слизьких київських схилах.
Мене в Києві все одно ніхто не зна
Манікюрша спілкується не з тобою, а з твоїми пальцями. Коли їй треба витягнути пальця з ванночки, вона мовчки витягує його ручкою якогось страшного інструмента. Ціни вищі, ніж в Америці, але унітаз в туалеті не змивається. Манікюр, щоправда, вийшов дуже гарний.
Там же, під звуки радіо "Шансон", я збагнула ось що: Київ — це моя Синява. Синява — це рідне село моєї сусідки по кімнаті у студентському гуртожитку. Ми її називали Мала Танюха, на відміну від іншої сусідки — Великої Танюхи. Мала Танюха взимку ходила в універ у двох парах спортивних штанів. На нижніх, теплих, була дірка, то вона покривала їх верхніми холодними. Навіть для середини 1990-х це виглядало злиденно.
— Так оцево, — пояснила вона мені. — Мене в Києві все одно ніхто не зна. Друге діло в Синяві! Там би я в такому й за хвіртку не вийшла.
Мала Танюха закінчила університет і, не спокусившися київськими женихами, поїхала працювати вчителькою в Синяву. Сподіваюсь, вона щаслива.
Коментарі
6