На околиці Зінькова в липні в хлопчачому будинку-інтернаті відкрили реабілітаційне відділення, в якому дітей-інвалідів учитимуть жити без допомоги сторонніх людей.

На клумбах перед корпусами інтернату та вздовж доріжок насаджено багато квітів. Над входом напис "Ми раді людям з чуйним серцем". Директор Олексій Синяговський, 61 рік, запрошує до свого кабінету. Його кличе невідомий худорлявий чоловік.

— Я хочу Славіка на канікули забрати, — каже до директора.

— Пишіть заяву, — обурюється Синяговський. — І щоб холодильників за дитячі гроші не купували.

— Та я дев"ять місяців зарплату не получаю, — опускає очі чоловік. — Це уряд винен.

Директор пояснює, що чоловік приїхав із села Петрівці Миргородського району до 14-річного сина Ярослава.

В інтернаті живуть 148 дітей із психічними та фізичними вадами розвитку. З цього тижня заїхали ще 20 дорослих лежачих інвалідів. Для них відкрили відділення з ліжками на колесах.

— Ми хочемо призвичаїти дітей до самостійного життя, бо зазвичай вони потрапляють у заклади для дорослих або до батьків, які кидають їх у роботу, — Олексій Васильович веде до новостворених відділень. — Рання реабілітація хворих дітей традиційно проводиться до року. Вважається, що потім патології виправити неможливо. У більшості випадків це був вирок на все життя. А нам треба навчити дітей доглядати за собою.

Проходимо довгий коридор корпусу лікувальних процедур. Під ногами шарудить м"яке килимове покриття. У повітрі чути запах фарби. Директор показує зал фізичної та магнітної терапії, водних процедур, кімнату для розробки м"язів, фіто- й ароматерапії. Протягом кількох днів тут встановлять ванну для водного масажу й бігову доріжку.

Із 5-річним Сергієм Мірошниченком на руках коридором іде завідувачка реабілітаційного центру Марина Приступа, 29 років. Дитині на вигляд півтора-два роки.

— Сергійку, покажи, як ти вже навчився ходити, — ставить на підлогу хлопчика.

Забрав у сина пенсію й купив холодильник

Сергій сміється, хапає жінку за руку і швидко крокує.

До іншого кабінету медпрацівники принесли п"ятьох хлопчиків із церебральним паралічем. Вони повзають у басейні з м"якими різнокольоровими кульками.

— Це сенсорна терапія — масаж для розвитку м"язів. Дуже корисно для дітей із ДЦП, — каже Марина Олексіївна. — Їм тут легше рухатися. Ось Андрюша півроку тому тільки ніжки підтягував. А цього вівторка вперше сам підвівся. Тримався за край басейну.

11-річний Андрій Власенко називає кольори кульок. Намагається вилізти з басейну, але падає на кульки. Марина Приступа та медсестра Віра Шум піднімають хлопця й несуть до доріжки з намальованими відбитками рук і ніг. Разом із Приступою на колінах переставляють долоні по малюнку — вчаться самостійно пересуватися.

По завершенні процедур діти п"ють лікувальні чаї в фітобарі. Для цього встановили бар-стійку з високими стільцями.

— Одним дітям даємо заспокійливий чай, іншим чай для серцево-судинної системи чи шлунково-кишкового тракту, — Олексій Васильович показує на два заварники та коробки. — Поки що немає грошей на кімнату ароматерапії. Але аромамасла вже закупили.

У кімнаті психосоціального розвитку на столі стоять макети дороги, магазину, лікарні, школи. Під стіною — макет хати під стріхою. За допомогою цих "іграшок" дітей учать правильно поводитися в різних життєвих ситуаціях.

Ідемо через подвір"я. Повз свинарник несе два відра гнилих яблук невисокий хлопець.

— Це Михайло. Нічого про нього розказувати, — тихо каже Синяговський. — І батьків у нього немає, відмовилися з народження.

У корпусі біля їдальні облаштували кімнату з ліжками, кондиціонером, комп"ютером, телевізором. Сюди поселять п"ятьох хлопців — учитимуть їх жити в гуртожитку.

— Хай спробують самі за собою доглядати, — пояснює директор. — Ми лише спостерігатимемо. Наступного року дамо їм по земельній ділянці й купуватимемо вирощені ними овочі.

До нас підходять вихованці інтернату Антон Луговський, Кирило Конончук, Михайло Новінкін і Андрій Малик. Антон іде на милицях, правої ноги в хлопця немає, а ліва ступня повернута назад. В Андрія покручені ступні, а руки неприродно короткі. Ці хлопці й житимуть у "гуртожитку".

— А в мене є мобільний, — важко вимовляючи слова, каже Андрій. Хлопцеві 18 років. Він купив його собі за зекономлену пенсію. — Нам подобається в новій кімнаті.

×