"Витя, не позорь Донбасс!"

 

У суботу опівдні біля донецького торговельного центру "Континент" стоять півсотні чоловік. Тримають плакати, стяг України та прапор ЄС із словом "Донецьк" і тризубом. Його активісти називають прапором тутешнього Майдану. За мітингом спостерігають близько десятка міліціонерів.

Чоловік, на вигляд років 45, примотав до дощечки іграшкового шахтаря й написав: "Дядя Янухович, а я Евлопы ни боюся". Розгортають плакати: "Я увольняю Януковича", "Изменения в стране начинаются с уважения к себе", "Донецк город тружеников, а не рабов!", "Права сына Януковича — твоему сыну!", "Победи свой страх".

Люди, які йдуть у магазин, дивляться на мітингувальників зі здивуванням, фотографують на мобільні. Одна дівчина погоджується взяти синьо-жовту стрічечку.

— Хотим показать людям, что есть другой путь, есть другое мнение, шанс добиться чего-то большего для детей, — каже учасник Сергій Чирін, 44 роки. До його чорного пальта прикріплений блакитний значок із символікою ЄС.

— Ай-яй-яй! Бандиты! Сами йдете и детей ведете! — кричить літня жінка у блакитному мохеровому береті й жовтогарячій куртці. Лопатою енергійно розчищає сніг. — Янукович — хороший, а вот вы плохия! Вы докажите трудом. Я воспитываю внуков, и все трудолюбивые. Оне вот этим не занимаются!

Аспірантка 29-річна Катерина Смирнова з плакатом "Нам не нужна стабильность как на кладбище" намагається пояснити двірничці, що вона теж працює. Але жінка перекрикує.

— А кого вы хотите вместо Януковича? Вы посмотрите, что в Киеве творится? Весь город засрали тама! Все бомжи тама! Сколько вам платят? Вы с откудава при­ехали? — втручається літній чоловік у дутому чорному пальті, з червоним лицем і золотими зубами.

— Та они Яценюка, еврея этого, б...дь, хотят! А мы за Януковича! Идите на х...й отсюда, бандеровцы, к е...ней матери! — лається ще одна прибиральниця з "Континенту" — повна жінка, років 65. Тримає руки в кишенях.

— Та шо вы разговариваете с этими кончеными! — проходить повз худий чоловік років 60. Увесь у зморшках, одягнений у сіре пальто.

— Разве вам не нужны права? — на­здоганяю його.

— Та на х...й ты мне всра...сь со своими правами! — швидко віддаляється.

— Шановне товариство, ми вирушаємо! — каже у мегафон студентка Анастасія Балабанова, 21 рік. Починають ходу.

Четверо чоловіків уздовж проїжджої частини розгортають рулон шпалер завдовжки близько 10 м: "Витя, не позорь Донбасс!". Кілька людей зупиняються посеред тротуару, вдивляючись у банер.

Спортивної статури 45-річний чоловік із монголоїдним типом обличчя підходить близько, лається. На ньому чорні спортивні штани, шапка, світло-сіра куртка. Обличчя перекошене від злості. Однією рукою тримає недопалок, другу виймає з кишені куртки і замахується — намагається вибити в мене камеру.

— Щас як е...ну, нах...й, — розвертається і йде.

Міліціонери супроводжують колону. Один із них у цивільному знімає учасників на відеокамеру.

— Ми — українці, ми — донеччани! — каже у мегафон Сергій Фурманюк, 54 роки. Колона підхоплює слоган. Близько до тротуару за колоною повільно їде "КІА" із заліпленими брудом номерами.

Біля тролейбусної зупинки активісти роздають роздруківки статей про ­Майдан.

— Так он же земляк ваш! — регоче вусатий товстун.

— Нехай буде земляк, але чесний! — каже Анастасія Балабанова.

— Ох, яка гарна дівчинка! — чоловік переходить на українську, сміється голосніше.

Хода звертає в бік бульв. Пушкіна. Перед нею з'являється той же чоловік у світло-сірій куртці. У лівій руці пакет з чимось важкуватим на дні. Продовжує ображати протестувальників. Намагається спровокувати бійку. Перед ним вишиковуються троє міліціонерів.

— Міліція з народом! Донецьк, вставай, приєднуйся до нас! — скандує хода.

Проходять повз площу Леніна. Дорогою спілкуються з перехожими. Розповідають про права людини. Запрошують на рок-концерт харківської групи "Собаки в космосі" та зустріч із поетом Сергієм Жаданом — ті обіцяють приїхати за тиждень, щоб підтримати донецьких майданівців.

Торговельний центр "Майдан" вивісив над входом величезний банер "Наш Майдан за президента". Активісти ­стають під ним, розтягуючи: "Витя, не позорь Донбасс!". У вікні тролейбуса показується обличчя вже знайомого чоловіка у світло-сірій куртці. Він жбурляє в активістів курячі яйця. Одним влучає в око 52-річній Ларисі Михайлівні. Вона відмовляється писати заяву, побою­ючись, що її переслідуватимуть.

— П'ять років тому убили мого сина. Не хочу, щоб до мене міліція прийшла знову, — каже Лариса Михайлівна.

"Вони забрали в мене нормальну освіту"

— Щовечора йду на Майдан, бо поважаю себе, — каже донецька активістка Анастасія Балабанова. — Він забирає весь мій час, сили й думки впродовж місяця. Не вірю в можливість перетворити світ, стоячи місяць, два чи три на Майдані. Але й у "покращення" від "Регіонів" і президента теж не вірю. Вони забрали в мене нормальну освіту — мій університет деградує. Зазіхнули на моє право на мирний протест — я боюся запитати викладача про його ставлення до Майдану, щоб потім не писати пояснювальну кишеньковим міліціонерам. Вони зазіхають на мою свободу. Але її я не віддам.

×