Колишній політв'язень і народний депутат 76-річний Степан Хмара запрошує на зустріч у столичне інформагентство УНІАН. Зібрав круглий стіл, щоб обговорити ситуацію в країні.

На вході в будівлю приклеєні два аркуші "Тут знаходиться пункт допомоги: гарячий суп, чай і відпочинок!". Годують учасників протесту. За годину до агентства заходять лише два даїшники в туалет. Чоловік у спортивному костюмі з синцями під очима зазирає, але одразу ж іде.

Степан Ількович закінчує круг­лий стіл за 1,5 год. Сідаємо у прес-центрі. Маємо 40 хв. До початку наступної конференції.

Про що свідчать теперішні масові акції протесту?

— Це — типова революційна ситуація. Люди більше не хочуть жити в умовах, що створила влада, а влада не хоче добровільно відійти. Люди публічно висловлюють свою волю. Я щодня буваю на Майдані. Якщо порівнювати з 2004 роком, то він набагато зріліший політично й інтелектуально. Рішучіший. Помолодів. Виросло покоління, яке народилося у відносній свободі.

Влада їх чує?

— Для того й революція. Щоб почули — треба застосовувати всі методи. Насамперед вести потужну роз'яснювальну роботу серед різних категорій населення по всій країні. Люди багато чого не знають, мають обмежену інформацію.

Хто і як має роз'яснювати?

— Хто розуміє більше, має розповісти тому, хто розуміє менше. Треба казати правду. Мирна революція проходить через свідомість, через голови людей. Потрібно пояснювати, що в кожній сфері страшенна криза.

Треба виходити на майдани щодня, щотижня?

— Київ могли б забезпечити самі жителі столиці. Тут понад чотири мільйони населення. Якщо кожен десятий вийде, то це майже півмільйона людей. Вахтовим методом. По одному з родини. Сьогодні один, завтра — другий і так далі. Незручно? Так свобода — річ дорога. Її потрібно постійно відстоювати.

Як реально змінити владу?

— Тільки волею народу. Треба виходити до перемоги, доки диктатор втече або здасться. Так було з усіма режимами. Чаушеску 1989 року влаштував розстріли робітників. А потім — розстріляли його. У нас подібне сталося в ніч на 30 листопада. Але без трупів. Януковичу не варто забувати про долю лівійського диктатора Каддафі. Він думає, що втримається силою. Очевидно, Володимир Путін переконав його, що виручить. Ні. Революція переможе. Але це станеться не за день і не за тиждень.

А коли?

— Усе залежить від того, з якою інтенсивністю розвиватимуться події, як взаємодіятимуть внутрішні і зовнішні фактори. Зараз іде боротьба за безпеку Європи та світу. Формування російської імперії загрожує іншим державам. Якби на Заході були мудрі політики, могли б поставити Кремль на місце — варто тільки обвалити ціни на нафту. І путінський режим упаде.

Яку політику щодо України далі вестиме ­Москва?

— Йде наступ на все українське. Тому треба протестувати. Блокувати виїзд правоохоронців, як у Василькові. А от залізницю — ні. Не можна паралізовувати життя країни чи якогось регіону. Виконавчі структури в західних областях неправильно чинять, що не працюють. Можна мінятися: хтось на Майдан, а хтось — на робочому місці. Можливо, що це буде марафон. І доведеться вести вахтову атаку. Щоб влада бачила — час іде, а людей не меншає. Щодня — сто тисяч.

Блокування Київради, уряду, Верховної Ради виправдано?

— Столична держадміністрація має працювати, бо місто повинно функціонувати. Уряд же має піти у відставку. А блокувати Адміністрацію президента, коли Янукович у Китаї, — це смішно. 1990 року, під час студентської акції, я пропонував: тисячами ходити до заводів і агітувати робітників. Зараз варто мітингувати під університетами, чиї ректори намагаються залякувати студентів. На Майдані треба повісити електронне табло з фотографіями керівників вузів із попередженням: після революції вони будуть звільнені і їх не братимуть на роботу. Але не бити вікна та двері.

Працівниця інформагентства просить вийти, бо зараз почнеться прес-конференція дружини лідера "Братства" Дмитра Корчинського — Оксани. Продовжуємо говорити на сходах.

Який найоптимістичніший прогноз?

— Доки Янукович при владі, говорити про побудову правової держави наївно. Сподіватися на демократичні вибори — смішно. Переговори з Януковичем мають проходити з позиції сили — коли на вулиці буде 200–300 тисяч людей. Вимоги такі: він негайно відправляє уряд у відставку й затверджує тимчасовий позапартійний Кабмін. Це мають бути фахівці, які не причетні до опозиції та влади. Далі — перевибори Верховної Ради. Сумніваюсь, що бандформування під час революційних настроїв зможе набрати більшість. Буде створений дієвий парламент.

Якою може бути межа компромісу між владою та учасниками протестів?

— По уряду навіть дискутувати не варто, бо він знищує ­Україну.

Майдан вимагає ще й відставки Януковича.

— Правильно. Янукович як президент втратив легітимність, коли в Брюсселі заявив, що Голодомор 1932–1933 років не був геноцидом українського народу. Він образив мільйони жертв, усіх українців. Ні морального, ні юридичного права займати найвищий пост у державі не має. 2010 року він грубо порушив Конституцію і створив загрозу безпеці держави, підписавши Харківські угоди. Вже тоді треба було розпочинати акції з його усунення.

Опозиція блокує парламент, щоб домогтися перевиборів.

— Вони блокують не владу, Партію регіонів, а самі себе. Позбавили себе найкращої трибуни для донесення інформації до всіх українців.

Прем'єр Микола Азаров і генпрокурор Віктор Пшонка погрожують кримінальними справами за захоплення адміністративних будівель. Як мирним шляхом вирішити ситуацію?

— Вони залякують, бо думають, що революція пішла на спад. Передчасно тріумфують. За залякування та шантаж є кримінальна відповідальність. Генпрокурор повинен це знати. Ніяких державних установ не за хоплено. Будинок профспілок таким не є. Столична державна адміністрація — власність київської громади. Якби захопили Український дім — інша справа, він у підпорядкуванні Кабінету міністрів. Чому Пшонка не погрожував у неділю? Де вони всі ховалися, коли на вулицях був мільйон людей?

У Степана Ільковича дзвонить мобільний.

— Давай, давай, пішла ти, — каже в слухавку і скидає. — Це Герман. Вона вже в істериці. Думає, що мене шантажем можна взяти. Я її публічно прокляв у вівторок у парламенті. Вона каже: "Якщо не вибачитеся, виходитиму до журналістів". Нехай.

Ще раз дзвонить телефон. Хмара скидає. За хвилину приходить есемеска — не реагує.

Повертаємося у прес-центр. Там Оксана Корчинська розказує, що її чоловіка хочуть ув'язнити за організацію акцій протесту 1 грудня.

— Аферистка, — голосно коментує Степан Ількович.

306 днів відсидів Степан Хмара у штрафному ізоляторі на Уралі у 1980-х.

— Це страшні тортури холодом, — каже. — Коли згадую, хоч і одягнений, стає холодно.

Хмара їздить громадським транспортом

Степан Хмара народився у селі Боб'ятин Львівської області. Закінчив медичний інститут. Працював стоматологом. 1980-го його ув'язнили на сім років за політичну та правозахисну діяльність. По поверненню був одним із керівників Української Гельсінської спілки. Народний депутат перших трьох скликань Верховної Ради.

На парламентських виборах минулого року балотувався у столичному окрузі №223. Посів сьоме місце серед 24 кандидатів.

— Я їжджу громадським транспортом. Мене впізнають, — розказує Хмара.

У шлюбі вдруге. Дружина Роксолана працювала його помічницею. Молодша від чоловіка на 30 років. Виховує сина Тараса 2002 року народження. Від першого шлюбу у Степана Хмари двоє дітей та четверо онуків.

×