Україні як державі — двадцять сім.
Україні як Україні — тисяча? Дві? Десять? Віки!
В Україні були і є — князі Святослав і Володимир, літописець Нестор, Дмитро Вишневецький, Маруся Чурай, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Іван Пулюй, Олександр Шаргей (Юрій Кондратюк), Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Павло Тичина, Сергій Корольов, Микола Амосов, Олександр Архипенко, Олесь Гончар, Катерина Білокур, Володимир Чоломей, Федір Моргун, Ліна Костенко, мільйони її творців і захисників, будівничих і хліборобів. Скіфія, Київська Русь і Запорізька Січ, УНР і — Радянська Україна. Непроста історія, непрості її творці і герої.
І — Україна сучасна. Україна державна — й обчухрана. Обчухрана — без знака запитання. "Декоративна незалежність ворушить вусами вві сні", — як пише велика наша Ліна, і то правда.
Але ми все ж відзначаємо ці великі більш ніж чверть віку нашої незалежності. Великі надіями, сподіваннями і поки що — не звершеннями. Великі нашим поривом до волі — і малі досягненнями, що є основою державності. Великі нашим опором агресору в неоголошеній війні з імперією, яка зазіхає на світовий мир і світопорядок, опором, що захищає щитом і Європу, і Новий Світ. Ось такі ми в нашій драмі і трагедії, ось така наша Україна — молода і древня, горда й нескорена у складній своїй долі й боротьбі.
Україна від Карпат і до Донбасу, від Полісся і до Чорного моря — це і древня столиця Скіфії Гелон, і нинішні мегаполіси Київ, Харків, Дніпро, Одеса, Львів, Донецьк, індустріальні центри Кривий Ріг, Маріуполь, Кам'янське, і духовна столиця Полтава, і зелена Волинь, і наші культурні джерела — Моринці, Градизьк, Колодяжне, Нагуєвичі, Чорнухи, тисячі й тисячі хліборобських сіл — всі вони у вінку народу нашого й держави нашої. У нас не вмерли й не помруть і слава, і воля.
Та славу і волю треба підтримувати не тільки співами гімну й читанням творів класиків. Славу і волю треба творити трудом і не віддавати їх на поталу. Будь-кому. Навіть своїм злим людям. А ось із цим ми, українці, якраз і ґаволови. Двадцять сім років незалежності ми віддали Україну на розтерзання — і кому? Своїм же, олігархам названим. Ми обирали президентів і депутатів, мерів і губернаторів — а правили всім грошові мішки. Вони порвали наші заводи і фабрики, порізали на металобрухт — і вже за Кучми лишилася третина нашого економічного потенціалу. Третина! Лукашенківська Білорусь, скільки б не лаяли її президента, давно переступила рівень ВВП 1990 року, а ми його ніяк не доскочимо майже на третину. Нас обібрали й обікрали, сотнями мільярдів вивезли в офшори — а ми шароваримо та б'ємо в бубни. Нас обманули майданами, а ми досі віримо, що олігархи нас порятують, і знову віддаємо їм владу. Нас обводять круг пальця деолігархізаціями-декомунізаціями — а ми заплющуємо очі на те, що влада, яка обкрадала нас так і ще дужче, вирішила вивітрити гаманці народу, щоб він забув взагалі, що треба їсти й пити.
Я кажу неправду? Ви вірите колобку-віце-прем'єру, що українці не такі вже й бідні?
Вірте. Тільки знайте: сьогодні через тарифи у вас і у ваших дітей забирають майбутнє. Вже забирають медицину, вже школи стають дедалі далекішими й недоступними, вже, аби дати мільйонні і півмільйонні зарплати клеркам і суддям, девальвують гривню й урізають зарплати і пенсії, вже… А попереду нові податки. І вже не звернетеся до суду, бо за все плати й плати, адвокатів найми, а вони менше тисячі гривень (дай Боже, не доларів) за годину роботи не беруть. А скільки ті суди тягтимуться, одному судді відомо. І так до безкінечності. Реформи олігархат проводить не для вас, а для себе — ось і вся казочка. А шуму, а гаму про них, і яку не візьми — все з вашої кишені. Кажуть, то плата за державність. Та ні, то плата за нашу з вами дурість і невтьопність. Хіба ж ми з вами не бачимо, що з людини висмоктують гроші навіть за хату, яку побудували дід чи баба, наче держава мала до того відношення? Хіба ж не на ваших очах знищуються дитсадочки, лікарні, фапи по селах? І то ж не Путін і не Трамп, а своя нібито влада те витворяє. Влада веде справжню війну з власним народом, і тепер, коли рашист Путін розв'язав ще й свою війну з Україною, як їй витримати ці два урагани?
А витримуємо, скажете? Так, ми стожильні, але одне — війна з ворогом, із зайдою, а зовсім інше — війна з тим, хто довів країну до економічної знемоги. А це зробила влада. Вона за жодного президента не була народною, нині — також. І навряд чи стане народною в умовах децентралізації, адже влада і в центрі, й на місцях — у руках олігархату, його політбізнеспроектів. І нинішній президент не посягає на всевладдя кланів, бо один із них — під його орудою, а хто ж захоче підкопувати і себе, і конкурентів, якщо це зруйнує їхні фінансові потоки — джерело їхньої, а не народної заможності? Владу влаштовує бідність, убогість українців, бо саме через неї політичний клас стає опорою олігархату в утриманні влади. Суть рошенівських квазіреформ можна визначити однією формулою: вам скніти — їм багатіти. Ахметовим, григоришиним, коломойським, бабаковим, порошенкам — усім, хто володіє енергетикою, генерацією й логістикою, надрами і їх розробкою, всім, всім, що зуміли підгорнути під себе. Про це багато теревенів на їхніх каналах, та знайте: який дідько печений, такий і варений. Бо він дідько.
Тільки не лайте незалежність. Не державність винна — держава, яку ми побудували. А хто тією державою правив? Ті, кого ми обрали. Вони — з минулого, такі, як і ми. А такі ж у масі своїй і прем'єри, і міністри, і купа депутатів.
Сова хоч би літала попід небеса, та соколом не буде. Хапко з хапком знається, ось і вибудували державу на брехні й корупції.
То що, з цим змиритися? Ніколи! Нині влада демонструє, ніби вона сама собі хоче дати бій. Що тут сказати? Брехали твого батька діти. Владу треба контролювати, а то на вербі груші виростуть. А треба не груші, а здорове життя. Його не зробить ніхто, ніякі МВФи і світові банки, ніякі гройсмани і бальцеровичі — лише сам народ. Не через тарифи й податки — через роботу й через решето виборів. І через повернення офшорних статків олігархів у фінансову систему України. Не через їхню націоналізацію, а виключно в інвестиційний бум.
Тоді й село оживе.
Сьогодні аграрний сектор тримає Україну на плаву. Але що з того має селянин? Якщо не дулю, то мізер. І річ не тільки в тому, що не гурт грошей із тяжкої праці, а що праця та стає непотрібною. А раз непотрібною — село вигибає. Бо — де лихо пристане, там і трава в'яне. А село без селянина — не село, у нього немає майбутнього. Реформи мають не губити село, а піднімати його. То не мудрість, що он Америка живе без села, холдинги нас нагодують. Село — колиска України, колиска пісні, колиска нації, загубити його — загубити країну й державність. Селу треба дати нову економіку — але хто сьогодні думає про це? Україну довели до того, що по суті вичистили лідерський майданчик, і поява на ньому молодих лідерів лівого руху — безумовно знакова подія. Тільки б не заклювала їх самих олігархічна пропаганда, у нас це вміють. Он же зробили з Мороза ворога, хоча на рубежі віків він міг би стати порятунком України. Як і Марчук. Нам треба ростити і берегти лідерів, і це теж урок двадцяти семи років нашої державності. Як треба навчитися й відсівати кар'єристів і політмитрофанушок, всіляких ляшків.
Двадцять сім є двадцять сім, у цьому віці людина добирає зрілості. А держава?
На жаль, крім надії і сподівань, у нас не так багато здобутків, щоб хвалитися ними перед світом. Розумний господар знає, як доглянути землю, щоб уродив злак. Ось і нам пора засіяти мізки світовим досвідом і своїми знаннями, аби виполоти кукіль та щирицю і побудувати державу для народу, а не для олігархів і клеркованої бюрократії. Зрозуміло, щоб рибу з'їсти, треба в воду лізти. Важко, але переламувати доведеться самих себе, бо ніхто за нас цього не зробить. Пора розбудити від сну декоративну незалежність і побудувати нарешті державу, а не її сурогат, не міфічну Кугель-Мугель.
4 
35413
Коментарі